КЕРАМІКА: МИСТЕЦТВОЗНАВЧИЙ ПОГЛЯД НА ЕВОЛЮЦІЮ СТВОРЕННЯ ЗВИЧНИХ РЕЧЕЙ
Про всі ці досягнення розповіла нам їхня кераміка. А ще вона засвідчила, що давні гончарі сформували основні типи гончарного посуду, виробили способи декорування його, самостійно винайшли піч і горно, їхніми винаходами люди послуговуються дотепер.
Висока культура хліборобів-гончарів проіснувала п'ятнадцять століть. У 1893 році археолог Вікентій Хвойка відкрив її залишки. 1 що ж він побачив? Кераміку, кераміку, кераміку... Суцільні поклади гончарних виробів. Розкішний мальований посуд, скульптурки хатніх богів, людей і тварин, глиняні ґудзики, пряслиці-грузила до веретен і відтяжки до ткацьких верстатів, жіночі прикраси, ліплені з глини моделі жител, дитячі іграшки, маленькі глиняні фішки-пінтадери для обліку, керамічні форми для виливання з металу різних знарядь і оздоб... Вражений таким високим рівнем керамічного виробництва, учений назвав культуру цих давніх племен "культурою мальованої кераміки". І тільки згодом, коли в селищі Трипіллі на Київщині він відкрив найбільше поселення цієї культури, змінив її назву на "трипільська культура".
Наступний, найвартісніший внесок у техніку й технологію виготовлення кераміки на теренах нашої країни зробили представники заруби-нецької (II ст. до н.е. - II ст. н.е.) та черняхівської (ІІ-ІV ст. н.е.) культур.
Гончарі зарубинецької культури вперше в історії вітчизняної кераміки застосували дві техніки декорування виробів - лощення та задимлення. Лощення - полірування ще не зовсім висушеної поверхні виробу гладеньким камінчиком або кісткою. Після лощення поверхня посудини стає щільною, вологостійкою і набуває вишуканого блискучого вигляду. Задимлення - своєрідне "копчення" виробу в горні без доступу кисню. Після такого випалювання первісний колір його змінюється на чорний матовий.
Обидві техніки оздоблення кераміки використовуються й досі. Якщо ж їх поєднати, тобто лощений виріб випалити в режимі задимлення, - дістанемо блискучий чорний черепок дуже схожий на метал. Це так званий чорнолощений посуд. Нині його виготовляють на Гавареччині (Львівщина), у Смотричі (Хмельниччина), Коболчині (Буковина), в окремих гончарських осередках Сумщини, Київщини, Волині.
Гончарі-черняхівці уславилися винайденням гончарського круга. Відтоді історія кераміки поділяється на два великі періоди - до появи круга і після його появи. Гончарський круг здійснив справжню революцію в прадавньому ремеслі. Праця глинотворців стала набагато зручнішою, продуктивнішою, на виготовлення посуду витрачалося менше зусиль і часу. А головне - поліпшилася якість: посуд потоншав, форми його набули симетрії, стали складнішими й вишуканішими.
Гончарський круг - одне з найперших механічних приладь, що його винайшла людина. До речі, ідея використати обертальний момент уперше реалізована саме в гончарському крузі. Колесо як його модифікація (а відтак і віз, карета, велосипед) з'явилося значно пізніше. Батьківщина гончарського круга - Месопотамія, у IV тисячолітті до н.е. його вперше використали там шумери. УIII тисячолітті до н.е. він узвичаївся в практиці єгипетських, індійських, іранських і сирійських гончарів. З XIV століття до н.е. відомий у Китаї, з VIII-VII століття до н.е. - в Італії, Іспанії, Причорномор'ї, Закавказзі. Повсюди гончарський верстат сприяв виокремленню гончарства з системи домашнього господарства і перетворенню його на ремесло. Без перебільшення можна сказати, що саме гончарський круг сприяв виникненню професії гончаря.
Простежимо еволюцію гончарського круга. Прообраз його - звичайнісіньке листя, шматочок деревної кори, дерева, мати або шкури тварин. На них, як на площині, стародавній гончар клав глиняну грудку і, повертаючи, формував посуд. Це скорше були підкладки, що мали запобігати прилипанню глини до землі або каменя, але водночас вони допомагали оглядати майбутній виріб зусібіч, формувати його більш-менш симетричним і рівним.Поворотна дощечка на короткому вертикальному стрижні - наступний крок на шляху до винайдення гончарського верстата. Вісь закріплювалася на підп'ятнику. Така конструкція давала можливість пришвидшити обертання робочої площини, а головне - зцентрувати її. Східні слов'яни вісь закріплювали на лаві, за нею майстер і працював, спрямовуючи лівою рукою рух площини-диска проти годинникової стрілки, а правою формуючи посуд або підрівнюючи сформований уручну. Саме за таким верстатом працювали черняхівці.
В історії вітчизняного гончарства одно-дисковий ручний гончарський круг проіснував до Х-ХІ сторіччя, коли був заступлений дводисковим ножним. Завдяки цьому вдосконаленню збільшилися швидкість та інерція обертання, рівномірність руху, обидві руки майстра вивільнилися для роботи з глиною. Ножний гончарський круг - це вісь із двома дерев'яними кружалами, закріпленими на ній. На верхньому гончар формує посуд. Спіднє, більше кружало (воно зветься "спідняком") - він пускає в рух ногою. До спіднього кружала прикріплено противагу - маховик для продовження інерційності руху. Такий гончарський круг дожив до наших днів.
Горщик - "дитя" гончарського круга. Він поширений у більшості народів світу, зокрема в слов'ян. Давніше горщик був основним видом посуду, недарма самих гончарів називали горшколіпами, горщарями, а їхні майстерні - горшечнями. Назва ця походить від слова "горнець", тобто "вироблений у горні". Як абетка починається з літери "а", так і з горщика - гончарська наука. Вважається, що той, хто зумів його виточити, - зможе виточити й будь-яку іншу посудину.