Р а ф а е л ь

Сонце Ренесансу зійшло над Італією в XV ст. Не була тоді Італія єдиною країною. Складалася вона з невеликих герцогств і респуб¬лік, які ворогували між собою. Найпередовішою італійською республікою у галузі мистецтв, філософії та природничих наук була на той час Флоренція, правила якою династія шерстяників та банкірів — Медічі. Економічне піднесення Флоренції лишилося в минулому, але саме тепер, у XV ст., пишно розцвіло її мистецтво, вона переживала Ренесанс. Ренесанс відродив інтерес до людини, виправдав її плоть, що в середньовіччі вважалася «вмістилищем гріха». Відродив він і інтерес до античної філософії, зокрема ідеалізму Платона. Античні статуї та монументальні розписи стали зразком для художників. Ренесанс являв собою пишні плоди того економічного піднесення, яке відбувалося у XIII—XIV ст. Тож не дивно, що на його хвилі піднеслися великі худож¬ники, справжні титани — Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті. Рафаель, наймолодший з цієї трійки геніальних майст¬рів, не знав мук творчості, притаманних його попередникам, що надає особливої привабливості творінням його геніального пензля. Художні ідеали Ренесансу він втілив у своїх численних творах з винятковою пов¬нотою.

Дані архівних документів свідчать, що народився Рафаель 28 берез¬ня 1483 року в тоді невеличкому італійському містечку Урбіно. Його батько Джованні Санті був наділений різноманітними талантами, зокре¬ма й живописним, про що свідчить фресковий розпис, в якому на стіні свого помешкання він намалював під виглядом мадонни дружину Маджу з сином на руках. Коли Рафаелю виповнилося вісім років, померла мати. Незабаром у хаті запорядкувала мачуха. Певно, вже відтоді стало хлопчикові незатишно у рідному домі, а ще менше уваги приділяли йому після народження сестрички. Батько розумів його душевний стан, чому й кликав до майстерні, де його учні малювали церковні образи, вкривали позолотою зброю та по¬суд, розписували меблі. Тут Рафаель набував перших фахових навичок. Брав його батько з собою, коли йшов до герцогського замку, де чимало чого можна було подивитися, хоч би картини чудового майст¬ра П'єтро делла Франческо.

Батько помер, коли синові було тільки одинадцять років. В артілі, керованій Перуджіно, сімна¬дцятирічний Рафаель був не останнім майстром, оскільки брав участь у створенні розписів біржі перуджійської корпорації банкірів, видатного й новаторського для того часу архітектурно-живописного ансамблю. В тому, що мав він вже тоді певну творчу індивідуальність, переконує найраніша з його збережених картин — «Мадонна Конестабіле» (зветься так за прізвищем власника, від якого перейшла до Ермітажу).

Лагідно розповідає про юного Рафаеля його невеличка мадонна. Неможливо не затриматися біля неї, адже розповідь її зворушує. Скіль¬ки ніжності, цноти, любові, душевної гармонії! Вони у плавких обрисах, у колірному акорді, в позах і обличчях юної матері та хлопчика, у меланхолійному краєвиді з тендітними деревцями й далеким краєобрієм, що тане у повітряній імлі. Дивно: немовля розумними оченятами дивиться в розгорнену книгу, ніби вміє читати.

І кольори і лінії Рафаеля від Перуджіно відрізняються, дарма що картина мальована за його начерком. Рафаель ще не навчився насліду¬вати вчителя. Але за два-три роки вже малював точнісінько на його кшталт,— відріз¬нити їхні роботи майже неможливо.

У 1503 році Перуджіно перебрався до Флоренції. Рафаель лишився кращим художником Перуджі, керував великою майстернею, замовлень мав більш ніж досить. І міг би він перетворитися на вправного цехового живописця, значно кращого за свого батька, а може, і за вчителя.

Тим часом в Урбіно запанував Гвідобальдо да Монтефельтро, син Федеріго. На відміну від батька, передусім воїна, а вже потім шануваль¬ника мистецтва, а був людиною вченою, знавцем античної лі¬тератури, збирачем книжок і старожитностей. Він кликав до свого двору талановитих людей з усієї Італії. Рафаель мав щастя увійти в число його обранців. Кар¬тина «Заручини Марії» (тепер у Міланському музеї) композиційною схемою, навіть окремими постатями нагадує твори Перуджіно. Але на¬скільки у Рафаеля і пози, і архітектура, і обличчя гарніші, вишуканіші, скільки в його стилі недосяжної для вчителя аристократичної рафінова¬ності. Чисті, «святкові» фарби, «музичні» ритми ліній, «балетна» грація рухів Марії та Йосипа (який, всупереч Євангелію, зображений гарновидою й стрункою молодою людиною) — в усьому цьому відбилася своє¬рідна атмосфера урбінського двору.Перебуваючи в аристократичному середовищі, звер¬тається художник і до «рицарського» сюжету — битви святого Георгія з драконом (Лондонська Національна галерея). Легендарний рицар, хоч і одягнений у тяжкі лати, схожий на юного пажа. Впевнено, спокійно, ніби виконуючи гімнастичну вправу, він проколює списом потвору, що не встигає утекти до своєї печери. Білий кінь юного героя стрибає через дракона, а морду грайливо вивертає, ніби всміхаючись. На другому плані прекрасна царівна молить бога за свого рятівника, на горбочках між скелями виструнчилися дерева, кучерявляться кущі, а вдалині видніється замок. Згадуються рицарські романи, італійська поезія XIV століт¬тя, а фарби, чіткість відтворення численних деталей примушують прига¬дати пізньоготичну французьку мініатюру — найвишуканіше з усього, що породила західноєвропейська середньовічна культура.