Мистецтво Відродження.
Розквіт маньєризму ми спостері¬гаємо у творчості Андреа Палладіо, стиль котрого учень Рафаеля Джуліо Романо використовував для спору¬дження власного будинку. Трохи над¬мірний у деталях елегантний ренесансовий формалізм дав нарешті стиль, придатний для тактовного і ви¬шуканого варіювання й подальшої розробки. Кінець кінцем виробилася чисто секулярна архітектура: Палла¬діо костелів не будував. У приміських віллах він полюбляв розташовувати колонаду по кривій, з'єднуючи куб чільної маси з видовженими флігеля¬ми. Він залучив до загального плану низькі допоміжні споруди, що умож¬ливило використати ландшафт і вда¬тися до ландшафтного планування.
2. Скульптура.
Скульптором, якому випало в мистецтві на цілі століття вперед розв'язати проблеми круглої скульптури, кінного монумента, був Донателло (Донато ді Нікколо ді Бетто Барді, близько 1386—1466 pp.). У двох ранніх скульптурах для церкви Орсанмікеле він відроджує ан¬тичний досвід: в апостолі Марку розв'язує проблему становлення людської постаті на повний зріст за законами пластики, розроблени¬ми ще в Греції Поліклетом, але забутими у середньовіччі; у статуї святого Георгія почуття самосвідомості і впевненості підкреслено спо¬кійною позою постаті, яка нагадує колону, що зближує "Св. Георгія" із зразками грецької високої класики. Створював Донателло і портре¬ти конкретних осіб (портрет Нікколо Удсано, наприклад).
Античні традиції (але вже пізньої класики) явно відчутні у брон¬зовому "Давиді" Донателло. Простий пастух, переможець велетня Голіафа, який врятував жителів Іудеї від ярма філістимлян і став згодом царем, Давид був одним з найулюбленіших образів мистецтва Відродження. Донателло зобразив його зовсім юним, ідеально пре¬красним, наче Гермес Праксителя, хоч і ввів таку деталь, як пасту¬ший капелюх, — знак його простого походження.
У Падуї перед собором св. Антонія стоїть пам'ятник Гаттамелаті (перший кінний монумент нової епохи) — це створений Донателло образ воєначальника, кондотьєра з маршальським жезлом у руці, в обладунку, але з непокритою виразно-портретною головою на дебе¬лому, величному коні.
Існував у Флоренції і більш архаїчний художній напрям — один з найвідоміших фра (тобто "братів" — звернення ченців один до одно¬го) Джованні Беато Анжеліко да Ф'єзоле, чернець суворого домі¬ніканського ордену, створював сповнених ліризму і замисленості мадонн.
У медіційській культурі було вже дуже багато світського, немож¬ливого для середньовіччя. Наприклад, Філіппо Ліппі, улюблений художник Козімо Медічі, зобразив у образі Мадонни і Христа з Іоанном свою кохану, колись викрадену ним черницю, і своїх дітей.
Сюжети розписів були, звичайно, релігійні, але художники флорентійського кватроченто вводили в них багато побутових подробиць, портрети реальних людей, живі людські почуття.
3. Живопис.Типовими представниками Висо¬кого Ренесансу були Леонардо, Рафаель і Мікеланджело. У Леонардо на перший план вийшли наукові інтере¬си, що стимулювали його мистецтво й водночас провадили у безвихідь. Невинність П'єро стала неможливою. Леонардо, спираючись на ідеї неопла¬тоніків, прийняв піфагорейські басади: «Пропорція присутня не лише у числі й мірі, але також у звуках, вазі, часі й місці, як у будь-якій дійсній силі». Леонардо хотів, аби ренесансове розв'язання античних форм мате¬матично впорядкувалось і перетвори¬лось на досконалий канон. Одначе його пошук упорядкованості заходив у суперечність з відчуттям органічної рівноваги й руху, котрі — за флорен¬тійською традицією — він інтерпрету¬вав як безперервність течії й гармо¬нійних обрисів. Леонардо був змуше¬ний шукати нові схеми організації матеріалу, вдаючись до піраміди й діагоналі, але, простежуючи водночас рух світла і тіні по нерівній поверхні, він відкрив спосіб центрування за до¬помогою світлотіні. Він міг пробувати науково обгрунтувати, математично узагальнити власне бачення, виходя¬чи з небезпечного і напрочуд складно¬го становища за допомогою графічно¬го зображення впливу світла на сфе¬ру й циліндр, але у той же час усі його побудови розкладались на нові витки спіралі органічного розгалуження, попри зусилля створити декоративні вузли та вишукані плетива. Леонардо мав неминуче подавати життя як нес¬кінченний плин: усе чисто повертаєть¬ся до води і у воді набуває симво¬лічного значення, а тим часом сама вода текла, западала у крутовир, доки не щезали перепони між людьми й первісним потопом, кінцем світу і фа¬тальна кара не спадала на маляра і його побратимів по мистецтву. Гео¬метрія трансформувалась на лабіринтоподібну складність безвихідного ви¬ру. «Погляньте-но на стіни з вогки¬ми розводами або каміння нерівно¬мірного забарвлення. Якщо вам 'треба придумати якесь оточення, то саме у цьому ви побачите подобу божесь¬ких ландшафтів, оздоблених горами, руїнами, камінням, гаями, розлогими рівнинами, пагорбами та розмаїтими видолинками; серед цього ви спостері¬гатимете битви й незвичні ошалілі пос¬таті...» Засада візії, що упереджувала таких романтиків, як Колрідж, поро¬дила таємниче самозаглиблення «Мони Лізи», сюжетів «Анна і Марія», «Леда і Лебідь», «Св. Іван». Тваринне життя, від якого відмежувався ми¬тець-інтелектуаліст, повернулося до нього з проглибу, з пітьми, вибиваючи з-під ніг підпертя математичних об¬грунтувань. Кількість незавершених проектів, дедалі більше небажання братися за пензель, захоплення виз¬начальними формами — усе свідчило про величезну внутрішню напругу митця, котрий запровадив нові підва¬лини архітектоніки, а проте відчував невідпорний поваб образів води, пори¬вався до математичного канону, а проте скорявся владі присмеркової пластики світла та бачив хвилястий рух форм і досягав драматичного централітету за протиборства світла й ті¬ні. Світ раптово змінився й погли¬бився; прагнучи витворити образ мрійливої витонченості й насолоди, митець раз по раз зображував супе¬речності, що розшарпували його світ і його самого. Попри те, що метод його провадив прямцем до Кореджо й Джорджоне, починала вже ви¬мальовуватися постава Караваджо. Сприяючи зрілості Високого Ренесан¬су, Леонардо прирік його на швидкий занепад,— настільки хитким виявив¬ся підмурівок його синтезу, настільки зловісною виявилася посмішка тва¬ринного життя, котра причарувала його і до котрої він міг вдатись лише у мріях, настільки глибоке провалля відділяло проектовану образність від замаскованих нею суперечностей.