Здобутки й прорахунки в науці
Як і раніше, чисель¬ність наукових співробітників в Україні продовжувала зростати й досягла па початок 1989 р. 220 тис. чоловік. Майже половина з них працювала у вузах, 17 тис.— в Академії наук, решта — у відомчих науково-дослідних установах. Із загальної кількості науковців 6,8 тис. чо¬ловік мали вчений ступінь доктора наук, 73,7 тис.— кан¬дидата наук.
Провідним науковим центром залишалася Академія наук. Тут ведуться дослідження у галузі матеріалознав¬ства, математики, кібернетики, фізики, астрономії, фізіо¬логії, біології. Проте захоплення рапортами про досяг¬нення, перетворення діяльності Академії на зону, майже закриту для критики, спричинилося до нагромадження тут серйозних проблем і прорахунків. Поміж них — без¬перечний пріоритет прикладних досліджень, а отже, пе¬реважання інститутів технічного та прикладного профі¬лю. При цьому понад 90 % нових технологічних розро¬бок не впроваджується у виробництво.
Орієнтація на прикладні розробки супроводжувалася падінням престижності фундаментальних досліджень. Оцінка результативності прикладних наук за кількістю прибутку на один карбованець, вкладений у науку, має розглядатися як жонглювання цифрами. Вона призвела до уявного економічного ефекту, який на папері обчислю¬вався в мільярдах карбованців, а на ділі гальмував розвиток науки. Разом із недостатньою матеріально-тех¬нічною оснащеністю інститутів це призвело до втрат Академією наук УРСР провідних позицій з ряду фунда¬ментальних напрямів. Істотно вона відстала од Заходу в багатьох питаннях розвитку науки, в рівні наукових розробок. Виявився дефіцит глибоких і плідних науко¬вих ідей, помітно знизився рівень винахідництва, Академія наук також завинила перед українським на¬родом за катастрофу в Чорнобилі, за створення штучних морів, за стан землі, лісів, повітря. Великі народногоспо¬дарські проекти, підготовлені відомчою наукою, також виявилися далекими від світового рівня по технології і якості, до всього вони ігнорували сучасні екологічні і соціальні вимоги. Все це пояснюється тим, що наука, на¬самперед академічна, перетворилась у покірну служни¬цю, здатну здебільшого лише виправдовувати волюнта-ристські рішення.
Серйозними вадами у сфері науки в Україні є ко¬мандно-адміністративна форма керівництва наукою, її розпорошеність на академічну, вузівську і галузеві. Чи¬малої шкоди науці завдають парадність і самореклама, падіння професіоналізму й моралі деяких науковців та науково-педагогічних колективів, відсутність здорового суперництва, широких дискусій, чесного й відкритого обміну думок, певна ізоляція української науки від сві¬тового наукового співробітництва. Внаслідок цього рес¬публіка практично залишилася в минулій технологічній епосі, хоча й не збідніла на наукові таланти. Скажімо, кожна сьома інтегральна схема в колишньому СРСР — справа рук та інтелекту спеціалістів і вчених Київського НПО «Мікропроцесор». Проте підприємства не готові до впровадження їх у виробництво.
Стурбовані кризою, в якій опинилися наука і-освіта в Україні, відставанням од міжнародних стандартів, ве¬лика група українських учених влітку 1990 р. створила Українську наукову асоціацію (УНА) —добровільну гро¬мадську організацію науковців. Вона покликана сприяти відродженню української науки утвердженням і реаліза¬цією свободи наукової творчості. З метою консолідації науково-технічного потенціалу суверенної України, сти¬мулювання творчої діяльності та прискореного розвитку наукоємних і екологічно чистих технологій, розробки .проектів і програм у 1991 р. було засновано Академію технологічних наук України. Такі ж завдання ставить перед своїми членами новостворена Академія техноло¬гічної кібернетики України, а також Академія оригіналь¬них ідей і проектів.
Перші кроки до реального висвітлення історичного процесу, до відходу од бездумного вихваляння тих подій і явищ, які відбувалися і відбуваються в суспільстві, од простого коментування директивних документів та висту¬пів партійних і державних керівників роблять історики,
'філософи, економісти, представники інших суспільних наук.
Вони розширюють творчі зв'язки з ученими українсь¬кої діаспори, які мають значні розробки з україністики, ' використовують у своїй науковій діяльності джерельну базу, нагромаджену за кордоном, беруть участь у спіль¬них наукових конференціях та симпозіумах. Ряд визнач-них вчених українського зарубіжжя діляться своїм досві¬дом та результатами досліджень, працюючи в Україні. Так, створений у 1991 р. Інститут сходознавства АН України очолив О. Й. Пріцак — професор Гарвардського університету (СШЛ). Журнал «Сучасність», видання яко-го з 1992 р. почало здійснюватися і в Києві, редагує Т. Г. Гунчак — професор Радчерського університету, що поблизу Нью-Йорка. Значна частина його наукової і ре¬дакторської діяльності проходить в Україні.Розвиток україністики за рубежем широко фінансують піднрпємці-мецеyати. Зокрема, канадський мільйонер українського походження П. Яцик дав мільйон доларів для створення дослідницького центру української історії при Альбертському університеті. Сотні тисяч доларів він виділив на організацію кафедри у Гарвардському украї-нознавчому інституті, видання англомовної українознав¬чої енциклопедії тощо. З подібних фондів фінансуються стажування та інші студії молодих науковців з України.