Ансамблеве музикування - одна із складових комплексного розвитку учня - піаніста
Ансамблеві заняття - одна із дуже важливих сторін в музичній освіті. Вивчення камерного репертуару дуже сприяє вихованню в молодого виконавця тонкого і різностороннього почуття звукового колориту і є одним із наймогутніших засобів для розвитку музичного смаку і розуміння. Зокрема - розуміння образної природи музично-виразових засобів.
Для нашого століття характерний підвищений інтерес до різноманітних за складом камерних ансамблів. Тому особливо актуальним є завдання виховання музикантів-ансамблістів. Вирішувати його необхідно на всіх стадіях навчання, починаючи з найпершої.
Гра в 4 руки якнайкраще розвиває ансамблеві навики в учня-піаніста: дисциплінує ритміку (вчить рахувати паузи, "порожні" такти, вчасно вступати; допомагає подолати такі недоліки, як невміння тримати один темп, в'ялий чи занадто чеканний ритм; розвиває тонкість "ритмічного слуху". Гра в 4 руки вдосконалює вміння читати з листа. Дуже важливим є те, що гра в 4 руки навчає слухати партнера, вести з ним діалог - вчасно подавати релікти і вчасно поступатись. Адже в побудові музичного діалога є свої характерні особливості.Слухаючи, партнер рідко "замовкає" сам. Дуже поширеним в музиці є прийом імітації. В ансамблевій п'єсі музичний діалог може бути побудований на співставленні 2-х самостійних мелодичних ліній. В деяких музичних епізодах чергування реплік відбувається в одному емоційному потоці: короткі мотиви доповнюють один одного, розвивають розповідь, нагнітають драматичне напруження. Є й інші особливості.
Тобто партнери в ансамблі спілкуються в різних музичних ситуаціях, і фразування виконання, і загальний динамічний план в тому чи іншому випадку цілком визначаються спільним задумом виконавців. Тут складна система взаємовідносин головного і другорядного. Ансамблева гра навчає слухового (а не пальцевого) музичного мислення. 4-ручна гра навчає розумовій і слуховій диференціації фактури з точки зору "головного і другорядного".
Форепіанний дует. Історія жанру.
4-ручний дует - це єдиний рід ансамблю, коли дві людини музикують на одному інструменті.
Особливості гри в 4 руки краще виявляються при порівнянні її з грою піаністів на 2-х фортепіано.
Відмінності між цими ансамблями дуже великі. Два інструменти дають виконавцям значно більше свободи, незалежність у використанні регістрів, педалей та ін., в той час як близьке сусідство піаністів за однією клавіатурою сприяє їхній внутрішній єдності, співпереживанню музикантів. У виконанні 4-ручної музики на 2-х роялях не може бути досягнуто такого звукового (зокрема, тембрового) балансу, який природно здобувається при грі 2-х партій на 1-му інструменті. Відмінності в характері ансамблів відобразились і в музиці, створеній для них: твори для 2-х фортепіано тяжіють до віртуозності, концертності; твори ж для 4-ручного дуету (ансамблю 2-х піаністів за одним інструментом) - до стилю камерного музикування. Фортепіанний дует став переважно жанром 19 століття, і тому було немало об'єктивних причин.
В минулі віки клавішні інструменти, такі як клавесин і клавікорд, мали надто малу клавіатуру, щоб за нею могли легко розміститись два виконавці. Їхній звук був порівняно невеликим і не міг істотно залежати від кількості використовуваних нот. Крім того, витончений контрапунктурний стиль клавіатурних творів 16 - 1 половини 18 століть не мав потреби більш ніж в одному виконавцеві. Також величезну роль тоді відігравало мистецтво імпровізації.
Коли з'явились молоточкове фортепіано з розширеним діапазоном, зі здатністю до поступового збільшення чи зменшення звучності, з додатковим резонатором педалі і т.д., постала зовсім інша картина. Цей інструмент приховував в собі особливі можливості під час гри 2-х піаністів: значно зростала повнота і сила його звучання, відкривались нові, незвідані ще регістрові барви - а новий гомофонний стиль музики цього дуже потребував.
Розвиток молодого виду ансамблю (фортепіанного дуету) йшов стрімкими темпами. До початку 19 ст. він вже мав обширний репертуар і утверджується як повноправна самостійна форма музикування.
Дуже важлива причина такого швидкого "росту" фортепіанного дуету полягала в його глибокій демократичності. Загальні процеси демократизації музичного життя, широке поширення традицій домашнього музикування були невіддільні від розповсюдження фортепіано, що стало улюбленим і необхідним інструментом, на якому грали соло, в різних ансамблях, акомпанували співу, танцям, навчали дітей. 4-ручні твори кінця 18 - початку 19 століття, нерідко розраховані на середній піаністичний рівень, були доступні багатьом любителям. Вони з успіхом використовувались в педагогічний практиці.Нарешті, було відкрито нову властивість фортепіанного дуету, що зробила його ще популярнішим: чотириручна фактура виявилась здатною до відтворення оркестрових ефектів. Наявність 4-х рук давала можливість передати на фортепіано і насиченість повнозвучних tutti, і різноманітність прийомів звукодобуття, штрихів (наприклад, одночасне звучання витриманих звуків, рухливих голосів, що грають legato, non legato, straccato), і деякі темброві якості окремих оркестрових груп. Перші 4-ручні перекладення оркестрових творів, що з'явились на рубежі 18-19 ст., стали передвісниками нової дуже важливої функції фортепіанного дуету: музично-просвітницької. Скоро стало звичним видавати симфонічні, камерно-ансамблеві, а потім і оперні твори одночасно з їх 4-ручними перекладами. Саме так, граючи переклади, знайомились в минулому столітті маси аматорів, а також і професіонали, з творами найрізноманітніших жанрів. Скільки великих творів стали відомими завдяки їх 4-ручних версій. Перекладення симфоній і камерно-інструментальних ансамблів, Гайдна, Моцарта, Бетховена, Мендельсона, Шумана, Брамса, Чайковського, симфонічних поем і ораторій Ліста, опер Вагнера і Верді були нерідко єдиним джерелом ознайомлення з ними. Ця функція фортепіанного дуету зберігала своє значення, переоцінити котре неможливо, аж до 20 ст. Попит на дуетну літературу був просто-таки ненаситний, постійно зростав. З іншого боку, оркестрові тенденції, закладені в природі фортепіанного дуету, нерідко спонукали композиторів інструментувати свої (а іноді - чужі) 4-ручні твори.