Історія розвитку українського правопису

Значно популярнішою виявилась орфографічна система, що її розробив П. Куліш у кін. 50-х рр. 19 ст. Проте кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетиза¬ції правопису дієслів, закінчень -ться, -шся, від¬мовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо, ьо на користь літери ĕ, відсутністю літери для йотованого е (у попередніх правописах уже вжива¬лася літера є), збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних тощо. Ці недоліки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулі¬шівки було внесено зміни: йотований звук і вперше став позначатися літерою ї, йотований е - літерою є, у кінці слова перестав вживатися ъ, вибуховий г передавався не латинською літерою g, а буквосполученням кг. Але у зв'язку з Емським актом 1876 цей правопис було заборонено.

Від 1876 до 1905 на Східній Україні всю українську літературу дру¬кували російською абеткою згідно з російським правописом (в середо¬вищі української інтелігенції він дістав іронічну назву «ярижка»). Лише після 1905 знову з'явилася можливість книгодрукування українською мовою, у зв'язку з чим стала актуальною і проблема правопису. Усі книжки, українські газети й журнали, що вихо¬дили в Наддніпрянській Україні 1905-14рр., друкувалися трохи видозміненою кулішівкою, спопуляри¬зованою шкільними підручниками і «Словарем української мови» за редакцією Б. Грінченка. Серед нових особливостей цього правопису - вживання літе¬ри г на позначення вибухового g, позначення м'якості кінцевого р, закінчення и в родовому від¬мінку однини іменників жіночого роду на приголосний, написання и на початку слова перед н (иній, инший) тощо.

У Західній Україні (Східна Галичина, Буковина, Закар¬паття) на поч. 19 ст. вживали за традицією старослов'янську кириличну азбуку і користувалися старим консервативним історико-етимологічним правописом, офі¬ційно визнаним у школах та книговидавничій практиці. Проте цей принцип постійно пору¬шувався. Так, звук і передавався літерами і, и, о, е, ъ, змішувалися літери ы, и, л - в у кінці слів, вживалися численні діакритичні знаки. Першу спробу фонетичного правопису за принципом «пиши, як чу¬єш, а читай, як видиш» у Західній Україні зробили М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький у виданому 1837 ґражданським шрифтом літературному альмана¬сі «Русалка Дністровая». Згідно з цим правопи¬сом, літера і послідовно вживалася на позна¬чення звука і (< о, е в новозакритих складах), літери о, е - для звуків о, е. Уперше вводилося буквосполучення йо на позначення йотовано¬го о та ьо на позначення м'якості попереднього приголосного перед о, запроваджено в «граж¬данську» азбуку літеру є для позначення м'я¬кості попереднього приголосного та передачі йотованого е. Традиційною літерою ъ переда¬вали голосний і (< ъ) та йотований ї. До абет¬ки було введено нову літеру ÿ (нескладове у) і вилучено зайві літери ы, ъ. Роздільна вимова губних з наступним йотованим не позначалася (бю, пє), вибуховий g позначався літерою г, за¬кінчення дієслів -ться передавалося через т-ся, частка -ся з усіма дієсловами писалася через дефіс. Альманах «Русалка Дністровая» був кон¬фіскований австро-угорським урядом, і цей правопис не по¬ширився в Галичині. Проте пізніше його було використано у Східній Україні, зокрема запозиче¬но сполучення йо, ьо та літеру є.У 60-80-х рр. 19 ст. у Західній Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів («етимології» і «фонетики») велася бо¬ротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. пере¬могою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова - драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміц¬ніли після виходу 1886 «Малоруско-німецько-го словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув знач¬ного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922, а деякі твори друкували¬ся ним аж до 1940. На Закарпатті в 20-40-х рр. існував правопис панькевичівка.

У середині 19 ст. в Гали¬чині робилися спроби латинізації українського алфавіту. Після здобуття Україною незалежності Цент¬ральна Рада 17 січня 1918 видала «Головні пра¬вила українського правопису», але вони не встиг¬ли впровадитися в практику. У травні 1919 Українська Академія наук схвалила «Найголовніші правила ук¬раїнського правопису» (вид. 1921), які стали ос¬новою всіх наступних правописів. Новий пра¬вопис, затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру г для іншомовних слів, запозичених після 1860, позначення м'якості іншомовного л (аероплян, бльокада, блюза) та ін. У 1933 цей право¬пис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру г, змінено правило вживання роду в деяких іншомовних словах, скасовано по¬м'якшення іншомовного л тощо).

В кінці 30-х рр. постало питання про нове врегулювання українського правопису. Новий проект українського правопису за редакцією М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні обста¬вини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов «Український пра¬вопис», а в 1960 - його 2-е, доповнене й виправлене І видання. Третє видання «Українського правопи¬су» 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане написання префіксів, коренів, суфіксів і закінчень незалежно від їхніх пози¬цій в слові і впливів асиміляційно-дисиміляційних про¬цесів), традиційно-історичним (подвійна функ¬ція літер я, ю, є, вживання літери щ) і диференційним (написання великої літери в сло¬вах, написання слів разом, окремо і через де¬фіс) принципами. У ньому відновлено літеру г, дещо змінено вживання літер і та й у власних іншомовних назвах тощо. Виправлене і доповне¬не 4-е видання «Українського правопису» 1993 істотно не відрізняється від попереднього, але в ньому поширено правило передавання іншо¬мовного і через и після «дев'ятки» на низку власних назв, розши¬рено сферу використання закінчень -у(ю) в родовому відмінку іменників II відміни, уточнено правило написання складних слів тощо.