Розвиток української мови
Сучасна українська літературна мова склалася про¬тягом багатьох століть. Вона виникла як окрема само¬стійна мова з властивими їй оригінальними й глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов'янських народів.
В епоху родового ладу всі слов'яни говорили однією мовою, що поділялася на племенні діалекти. Цю мову стародавніх слов'ян називають загальнослов'янською.
В певних історичних умовах стародавні слов'яни по¬ступово поділились на групи племен, а з відокремленням цих груп почала дробитися їхня колись єдина мова. Схід¬на частина слов'ян, староруська народність, утворила першу східнослов'янську державу — Київську Русь і ста¬ла творцем і носієм староруської мови. Сучасних східно¬слов'янських народів — росіян, українців, білорусів з їх окремими мовами тоді ще не було. Ці часи є лише по¬чатком зародження і оформлення російської, української і білоруської східнослов'янських народностей, а також і формування у своїх основних рисах братніх східносло¬в'янських мов.
З того часу минуло понад тисячу років. З територіаль¬них діалектів мови східних слов'ян, в силу певних соці¬ально-історичних умов, розвинулись споріднені мови — російська, українська і білоруська. Отже, українська мо¬ва утворилася з того ж самого спільного кореня, що й російська і білоруська мови.
Окрема самостійна історія сучасної української літе¬ратурної мови починається з часу утворення української народності, яка виділилася з староруської народності, що розпалася. Скориставшись з ослаблення руських земель татарською навалою, на початку XIV ст. українськими і білоруськими землями заволоділа Литва. В Литовсько¬му князівстві руська мова була офіційною державною мовою. Нею писалися закони, князівські грамоти, діло¬ві папери тощо. Навіть розмовною мовою литовських князів і знаті була мова руська. Ця руська актово-уря¬дова мова в своїй основі була архаїчною і мала значний шар давньослов'янізмів, але мала велику домішку на¬родних українських та білоруських елементів. Звичайно, в документах, написаних на території України, вплив розмовних елементів української мови позначився біль¬ше. Після унії 1569 р. ця актово-урядова мова стала за-непадати.
Об'єднавшись з Литвою, Польща загарбала українсь¬кі і білоруські землі і почала запроваджувати тут поль¬ську мову як мову державну. В цей час уже почалося перетворення української народності в націю. Москов¬ський друкар Іван Федоров 1574 р. у Львові надрукував першу на Україні книгу. Робляться спроби ввести до літературного вжитку українську народну мову і пере¬кладаються на розмовну мову церковні тексти. Поси¬люється боротьба проти польсько-католицького гніту, у зв'язку з цим підноситься роль літературної мови. З'являються полемічні твори, спрямовані проти польської шляхти і спольщених українських магнатів та єпіскопів-уніатів.
Мова цих творів мала старослов'янську основу, але багато було в ній і елементів народної розмовної мови. Посилюється народний елемент і в діловій мові, якою писалися козацькі універсали, хроніки-літописи, різне ли-стування та ін.
Новий етап розвитку української літературної мови починається з часу виходу з друку «Енеїди» Котлярев¬ського (1798 р.).
Нормальному розвиткові української літературної мо¬ви довгий час перешкоджали утиски й заборони росій¬ського царизму. Негативно позначилося на її розвитко¬ві також роз'єднання українських земель між різними державами. Аж до Великої Жовтневої соціалістичної ре¬волюції, наприклад, українська мова не мала навіть єди¬ного правопису. Між орфографією, вживаною в східній і західній частині України, існували значні розбіжності. Та, незважаючи на всі перешкоди, українська мова жила в устах народу, в піснях і думах, оповіданнях і казках, передавалась від покоління до покоління.
З кінця XVIII і першої половини XIX століття загаль¬нонародні норми нової української літературної мови по¬чинають закріплятися в літературі, а саме: у творах І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, Л. І. Боровиков-ського та Г. Ф. Квітки-Основ'яненка. Т. Г. Шевченко підніс українську мову на рівень найрозвиненіших мов світу. У другій половині XIX і початку XX століття ук¬раїнська літературна мова збагачується й розвивається в творчості таких видатних прогресивних письменників, як Марко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький, Панас Мир¬ний, І. К. Тобілевич, М. П. Старицький,
І.Я.Франко, П.А.Грабовський, Леся Українка, М. М. Коцюбинський, В. С.Сте-фаник та ін., друга половина ХХ ст. - О.Вишня, П.Тичина, М.Рильський, Д.Павличко, Р.Іваничук, В.Стус.