Складносурядні речення

Автори перших посібників української мови для вищої школи вважали, що складносурядні речення складаються з простих речень, які об’єднуються як рівноправні, незалежні одиниці. Спочатку складносурядні речення так і називалися – рівнорядними, або рівнорядносполучниковими, а бо вважалося, що складносурядні речення можуть бути і безсполучникові. Пізніше було доведено, що складносурядні речення необхідно відмежувати від безсполучникових і що складові частини їх “утворюють структурно-синтаксичну і смислову єдність, у якій окремі частини взаємопов’язані” [].

Виходячи з поняття про незамкнені і замкнені структури, В. А. Бєлошапкова відроджує положення про те, що частина безсполучникових речень також належить до складнопідрядних. Їх об’єднує незамкненість структури.

Проти поняття про незамкнені та замкнені структури виступив Л. Ю. Максимов. Він зазначає, що “речення незамкненої структури виділяються не шляхом констатації реальних фактів природної мови, а шляхом штучних перетворень (визначається, можна чи можна додати ще одну частину). При такому підході, очевидно, велика можливість довільних тлумачень” [].

Автори “Русской грамматики” характеризують складносурядні речення за наявністю сполучників. Автори цієї праці відновлюють поняття про рівноправність частин складносурядних речень. Якщо відкинути з визначення “Русской грамматики” тлумачення про граматичну незалежність, то воно набере більш точного змісту. Саме таке визначення подає Л. Ю. Максимов: “Складносурядними називаються такі речення, предикативні частини яких пов’язуються сурядними сполучниками” [].

Отже, складносурядні речення складаються не з простих речень, а з предикативних частин. Наявність сполучників свідчить про те, що до складносурядних речень не належать безсполучникові конструкції.

Історія вивчення складносурядних речень досить тривала і складна. В українському мовознавстві можна виділити три більш-менш чітко окреслених напрями досліджень складносурядних речень української мови – за характером аспектів, на які акцентувалась увага. Складносурядні речення розглядались також з боку відкритості / закритості структури і ролі модально-часових відношень (А. П. Грищенко, К. Ф. Шульжук). Певна увага була приділена дослідженню відношень, що формуються на основі взаємодії семантики компонентів складносурядного речення (І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. Г. Кващук).

Загальновизнані класифікації складних речень (традиційна структурно-семантична і функціональна) не виключають, а доповнюють одна одну, привертаючи увагу до різних аспектів складносурядних речень.

У нашій роботі ми не будемо розглядати окремі типи складносурядних речень (єднальні, розділові, зіставлювально-протиставні, пояснювальні, градаційні), а зосередимо увагу на речення (будь-якого типу), загальний зміст яких зводиться до повідомлення про одночасність чи послідовність певних подій, станів, явищ об’єктивної дійсності.

1. Складносурядні речення зі значенням одночасності.

До цієї групи входять складносурядні речення, загальний зміст яких зводиться до повідомлення про паралельне тривання (співіснування) певних подій, станів, явищ об’єктивної дійсності в одному з трьох часів: теперішній, минулий, майбутній. Складові частини таких речень синтаксично рівнозначні. Поширеність таких речень пояснюється насамперед значними стилістичними можливостями названих речень.

Цілковиту рацію має Я. Бауер, ставлячи на перше місце у визначенні єднальних складносурядних речень (з огляду на їх семантику) здатність змальовувати яку-небудь одну картину, подію завдяки специфічному поєднанню окремих думок, які становлять складові частини цієї картини або події.

Єднальні сполучники виражають найбільш широке й абстрактне значення при сурядному зв’язку. Основну форму моделі одночасності подій у творах Ольги Кобилянської створюють речення з недиференційованим сполучником і. Найголовніший засіб створення одночасності – вживання в обох частинах однакових форм присудків, теперішнього часу, минулого часу доконаного і недоконаного виду. Збіг видо-часових характеристик присудків складових частин у межах кожного окремо взятого єднального речення зі значенням одночасності свідчить про те, що, не порушуючи в принципі системи граматичних зв’язків, властивих реченню, до нього можна додавати інші структурні частини, але обов’язково з присудками, які абсолютно сполучаються з попередніми.