Українська мова з погляду походження. Тюркізми

ВСТУП

Українська мова за час свого багатовікового розвитку перебувала у контактах із сусідніми і віддаленими мовами. Ці контакти найбільшою мірою виявилися у запозиченні численних слів, які органічно входили до лексичної системи української мови, у багатьох випадках повністю адаптуючись у ній. Лексичні запозичення становлять одне з джерел словотворення, а також є одним із чинників розвитку кожної мови, української зокрема.

УКРАЇНСЬКО-ТЮРКСЬКІ МОВНІ КОНТАКТИ сягають часів ранньої східнослов’янської доби, коли степи Півн. Причорномор’я контролювалися тюркомовними кочовими племінними об’єднаннями гунів (4 - 5 ст.), аварів-обрів (6 ст.), булгарів (6 - 7 ст.) та хозарів (7 - 10 ст.), яких витіснили печеніги (9 - 11 ст.), що, в свою чергу, поступилися кипчакам-куманам-половцям (11 - 13 ст.), а останні — кримським татарам та ногайцям Золотої Орди.

Діалектно неоднорідні мови гунів, аварів, булгарів та хозарів, що разом із сучасною чуваською мовою становлять булгарську групу тюркських мов, значного впливу на українські територіальні діалекти доби Київської Русі, очевидно, не мали. Проте сліди цих контактів спостерігаються не тільки у вітчизняних писемних пам’ятках (булгаризми тивун/тиун, каган/коган, хоть ‘жінка’, хинове ‘гунни’, болярин боярин, лошадь, сапог, Тьмуторокань, Борис, Боян/Баян тощо), а й у сучасній українській мові: ватаг, хазяїн (давньорус. хозя), ковер (кримськотатар. кийиз ‘повсть’), харалуг, харалужний, корогва (давньорус. хорюгъвъ), лоша, сагайдак/ сайдак, колчан, р. Сутень, буланий, карий тощо. Певний вплив на українські діалекти старокиївської доби мали печенізька та половецька мови. Прямим нащадком першої є гагаузька мова (в Одеській області та ін.). Половецька ж лягла в основу кипчацьких мов кримського ареалу — кримськотатарської, караїмської (з домішкою хозарського субстрату), вірмено-кипчацької та урумської (з помітним румейським субстратом). Близькоспорідненість цих мов ускладнює послідовне розмежування відповідних запозичень. Проте пам’ятки давньоруської писемності з українських територій («Повість временних літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис, «Слово о полку Ігоревім» та ін.) і дані порівняльно-історичних досліджень вказують на велику кількість (близько 1 500 загальних і власних назв) печенізьких та половецьких запозичень. Впливи цього часу були взаємними, про що можна з певністю говорити, посилаючись на пам’ятку половецької мови «Codex Gumanicus» за рукописом середини 14 ст., де зустрічається ряд характерних східнослов’янізмів: izba ‘кімната’, kukel ‘кукіль’, ous ‘жито, збіжжя’, реč ‘піч’, salam ‘солома’, samala ‘смола’, yrs ‘рысь’ (із типовим надставним ы - перед р).

З розвитком козацтва й чумацтва тюркський вплив на лексику української мови ще більше зростає. Запозичення стосуються передусім козацького й чумацького побуту: козак (грец. фіксація 1308 з Судака καζακ), чумак, товариш, отаман, осавул, джура, кіш, кочувати, бунчук, шаровари, штани, очкур, гашник, калита, кисет, тютюн, люлька, башлик, тарань, чабак, шатро тощо. Завдяки різнобічним взаєминам засвоюються господарські назви, назви рослин, тварин, інструментів, товарів та ін.: саман, отара, Ґирлиґа, гарба, кишмиш, гарбуз, аїр, бузівок, барабан, кармазин, басма, тасьма, сап’ян, атлас, парча, куманець, терлик, килим, копил, буран. Помітного впливу зазнав український ономастикон. Багато козацьких прізвищ (за реєстрами 17- 18 ст. — бл. З 000) — тюркського походження: Балабан, Мурза, Кочубей, Кутлубей, Шингерій тощо. Подібна картина й в топонімії Півд. України: Баштанка, Інгул, Каланчак, Комишуваха і т. ін. Безпосередньо запозичуються і тюркські слова, що відображають суспільне життя Туреччини, татар Криму, інших тюркських етнічних осередків: хан, султан, візир, диван, чалма, калим, мечеть, намаз, ясир тощо. Серед них чимало арабізмів та персизмів, що сприймалися й засвоювалися як тюркські слова.На тлі глобальних українсько-тюркських контактів розвиваються й локальні мовні зв’язки — із кримськотатарською та ногайською мовами на Півд. України; з вірмено-кипчацькою в Кам’янці Подільському, Львові, Луцьку, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), Могилеві-Подільському та інших містах, де були колонії кипчакомовних вірменів; караїмською у Луцьку, Станіславі й Галичі; із урумською в Надазов’ї після переселення туди урумів з Криму в 1778 — 79; з гагаузькою в Бессарабії. У випадку локальних мовних зв’язків взаємовплив не обмежується запозиченням недублетної лексики, а часто охоплює всі лексичні сфери й навіть мовну систему в цілому. Яскравим прикладом впливу української мови (разом з польською) на острівну, ізольовану (тобто оточену іншими мовами) тюркську мову був розвиток вірмено-кипчацької мови, що його послідовно можна дослідити протягом 16 — 17 ст. за актовими книгами вірменського суду Кам’янця-Подільського. Як і в цьому випадку, український вплив поєднується із впливом типологічно близьких інших мов оточення: польської, російської, новогрецької (румейської) чи вірменської. У зв’язку з наявністю в сучасній Україні тюркомовного населення — кримських татар і кримчаків (Крим), урумів (Приазов’я), караїмів (Галич), гагаузів (Одес. обл.) — українсько-тюркські контакти в ній продовжуються. Певна специфіка спостерігається в українсько-тюркських мовних контактах за межами України, де сама українська мова опиняється в становищі острівної: Казахстан, Карачаївщина, Балкарія, Кумикія, Татарія, Башкирія, Алтай та ін. У цих місцевостях вона становить один з компонентів українсько- російсько-тюркської тримовності чи й певної багатомовності.