Роль мови в процесі відродження української державності
Обмежене використання української в усному спілкуванні гальмує і ускладнює справу оздоровлення інших стилів, зокрема адміністративно-ділового і, особливо, наукового як незалежних, заснованих на власному ґрунті мовних утворень. Внесення змін в наукову термінологію, необхідність припинення практики калькування російської термінології, завдання адаптації навали англомовних запозичень, зумовленої новими політичними умовами, – все це потребує повноцінного функціонування української мови не тільки в писемній, а і в усній практиці наукового спілкування. Без нього переважна більшість слушних рекомендацій в галузі термінотворення зависає в повітрі.
І все ж, незважаючи на нинішні деформації мовної ситуації, справа витіснення чужої мови з українського урбаністичного простору належить до цілком реальних завдань. У всякому разі для досягнення успіху вона вимагає від нашої еліти значно менших зусиль, ніж цього потребувало, приміром, від ізраїльської еліти завдання відродження івриту у функції державної мови Ізраїлю.
Маємо, принаймні, два потужних джерела опору у протистоянні духовному й ментальному поневоленню, що продовжується дотепер внаслідок збереження влади в руках колаборантської еліти. Перше – це наявність території, де державна мова побутує в усій повноті функції. Друге джерело становить літературна форма нашої мови.
Попри ту руйнацію, якої зазнала українська мова у XX ст., вона зберегла повновартісним і неушкодженим один надзвичайно важливий в житті суспільства стиль – художній. Як і розмовно-побутовий, він належить до базових у стильовій мовній системі. Але якщо перший охоплює прагматичні сфери життя, то другий належить царині мистецтва слова. Художній стиль є найбагатшим на засоби вираження, головна його роль – культуротворча. Відомий вислів Гайдеґґера "Мова, яка прагне охопити буття в усій його повноті, перетинає кордони вічності" стосується передусім літературної мови. Ці слова цілком можна віднести і до української мови, її літературна форма розвинена, багата і досконала.
Як зазначає Емануїл Райс у статті, присвяченій творчості Володимира Свідзинського "Зростаюча шляхетність мови поширює межі свідомості і збільшує певність своїх сил у людей, які нею говорять. Вони зважуються на те, що давніше здавалося їм неможливим, навіть у ділянках, які на перший погляд не мають з літературою нічого спільного. Виробленість мови вдосконалює життєвий звичай великих центрів і сприяє швидкому зростанню точної та абстрактної думки. "Доктор Серафікус" Домонтовича був неможливий у країні, яка говорить мовою епохи І.Котляревського або Г.Державіна. В якій би ділянці думка не працювала, вона живиться сугестіями даної літератури" (2).
Головним завданням нашої мовно-культурної політики має стати якнайширша популяризація через засоби масової інформації української культури і державне сприяння розвиткові усіх її форм. І, звичайно, показ телевізійної продукції інших країн в україномовних перекладах.
На сьогодні формування в масовій свідомості престижного образу нашої культури, для якого вона має всі підстави, заблоковано дозволеною владою московською експансією в інформаційно-культурний простір України, що продовжує тримати населення на рівні пасивного споживача московської версії сучасної цивілізації і програмувати в масовій свідомості вигідний колонізаторові образ українців. Як зазначає О.Забужко, "характеристики, якими наділено "колонізованого" в "колонізаторському" сприйнятті: розважальний екзотизм (сказати б, мила втішність...), потенційна дискомфортність (прихована загроза) – і комічність" (3).
Збереженню й поглибленню колонізованого стану нашої культури при нинішньому переході від ідеологічно уніфікованого до плюралістичного суспільства сприяла диґлосна мовна ситуація.
У незахищеному культурному просторі асиметрична двомовність знайшла специфічний прояв у закріпленні кожної з двох конкуруючих мов за різними сферами - українська мова переважає в елітарній культурі, російська – в масовій.
Натомість з трьох основних сфер спілкування, які виділяє соціологія – родинно-побутовій, професійній і сфери масової культури саме остання надається до порівняно швидкої українізації і використання її у функції ефективного засобу активізації і поширення усно-розмовних форм побутування мови, оскільки вона найтісніше пов'язана з урбаністичною мовною стихією.Лише популяризація української культури в різноманітних жанрових і стильових формах разом з україномовною адаптацією іноземної телепродукції спроможна підняти престиж української мови, сприяти пасивному її засвоєнню і, таким чином, зупинити процес відмирання живих урбаністичних форм побутування мови.
Масована інвазія російськомовного маскульту в Україну перекрила найефективніший шлях оздоровлення мовної ситуації і з кожним днем розширює "ту величезну прірву, яка існує між історично виробленою, досконалою літературною формою української мови та її живою щоденною реалізацією" (4).