Історичне формування ділової мови

Заслуговує на увагу словник “Російсько-українська фразеологія ділової мови" В. Підмогильного і Є. Плужника, який вийшов у Києві 1926 року. У передмові автори зауважували: “З нашого думання починається наше дбання. Який рівень нашої свідомості, такі наші й ділові якості. Відбувши курси української мови та її синтакси, радянський службовець безсилий проти “мовних штампів” звиклої російської мови, не маючи під рукою не тільки фіксованої української ділової лексики, а й того матеріалу, що давав би йому хоч якусь відповідь”. Автори намагалися розробити й уніфікувати ділову українську фразеологію. З історії нам відомо, що формально вживання української мови не заборонялось, але під новими гаслами єдності з російським народом і благотворності впливів російської мови на українську поширювалася впроваджена згори практика зближення української мови з російською. Видатний український філолог Ю. Шевельов у дослідженні сучасної історії української мови зазначає: “Урядове втручання взагалі, а в даному випадку з боку уряду, опанованого росіянами, — у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні чехи, ні румуни до цього не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживати української мови прилюдно, цілковито або частково; накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар'єри. Поруч з цими “класичними” методами радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забороняє певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні й орфоепічні правила, а натомість пропагує інші, ближчі до російської або й живцем перенесені з російської мови. Таким чином, на радянській Україні конфлікт між українською і російською мовами перенесено з зовнішньої, позамовної сфери в середину самої мови” 7 .

У словнику Є. Плужника і В. Підмогильного можна побачити багатство лексичної і фразеологічної основи, зв'язок із внутрішніми ресурсами живої народної мови. Наприклад, перекладаючи російське слово вигода низкою українських синонімів, автори аналогічно до російського українське вигода ставлять в кінці, пропонуючи такий ряд: зиск, користь, бариш, вигода; при перекладі російського спор подаються відповідники суперечка, змагання. Однак деякі із зафіксованих у словнику лексеми, зокрема такі як посесія у значенні “оренда”, фактор у значенні “маклер”, навряд чи увійдуть сьогодні до активного вжитку.

Та не пише поспіх і фахова непідготовленість зумовили хиби тогочасних словників. Не менш поважною причиною був сам стан української мови, в якому її застали події 1917 року і наступних років.

Десятиліттями, а то й століттями виключена з багатьох сфер життя, вона мусила за короткий час заповнити утворені прогалини. “Мова потребувала стандартизації / нормалізації й — до певної міри штучного заповнення прогалин, — ситуація, типова для всіх мов, у період, коли вони поширюють сферу вживання від побутової й літературної та мають задовольняти найрізнорідніші вимоги новочасного суспільства. Словниковий запас, фразеологію й термінологію треба було усталити, а нерідко й доповнити, використовуючи розмовну практику, діалекти, історичні джерела, іншомовні запозичення чи будуючи новотвори”.У роки боротьби за незалежність планувати мову було важко, а ще важче в обставинах постійного неспокою запроваджувати заплановане в життя. У справі наукової нормалізації мови зроблено небагато. Але там, де праця велася, мовознавці намагалися використовувати власні ресурси, а не вдаватися до запозичень. Специфіка ділової мови висвітлювалася в ряді спеціальних праць. У зв'язку з перебудовою особливостей російських офіційно-ділових паперів у 20-30-их роках на сторінках російської періодики з'явився ряд статей, написаних як юристами, так і мовознавцями, що мали велике значення й для української офіційно-ділової мови, норми якої вироблялися й удосконалювалися. В українській мові окремих розробок, які стосуються вивчення офіційно-ділового стилю української мови в період з 1917 по 1933 роки, немає. Але були спроби окремих учених проаналізувати розвиток лексики української мови цього періоду.

Однією з перших праць того часу з історії української літературної мови є короткий “Начерк розвитку української літературної мови" професора М. Ф. Сумцова. Ця праця має науково-популярний характер і, очевидно, ставила своїм завданням висвітлити перед широкою громадськістю ті важливі питання, які постали у зв'язку з новими функціями української мови як мови державної. Автор пропагує українську мову як "гучну, милоголосну, з великими музичними завдатками”6. М. Ф. Сумцов висловив міркування і про деякі загальні питання стану української літературної мови в перші роки її державного вживання. Насамперед — це питання про “українську” і “галицьку” мову6. Автор турбувався про створення наукової української термінології: “Перехід державних інституцій на українську мову викликає страшенну путанину слів і виразів в термінології. Не маючи ніякої допомоги за браком відповідних людей і книжок, кожна інституція силкується щось зробити власними силами якого-небудь випадкового чиновника, полузнавця мови, який там дещо маракує по-українськи. В першу чергу треба скласти по всіх інституціях реєстрики потрібних для них термінів, звернутися до Києва й просити дати одноманітну для всіх відповідь, щоб одна й та ж термінологія не розроблялася по городах і селах. А уряд, мабуть, поспішить доручити це діло спеціальній комісії, яка прийме на увагу й розгляне усе, що потрібно, дещо залишить без перекладу, бо нащо перекладати такі слова, які мають міжнародне значення і по всіх усюдах уживаються однаково? Зовсім не треба. Далі комісія може ... придумати деякі нові терміни, відповідаючи потребам теперішнього часу”.