ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Той факт, що в 16 — 17 ст. жанрові різновиди л-ри послуговувалися різними мовами, спричинився до затримання старослов’ян. мови в конфесійному стилі. Біблію не було перекладено народнорозм. мовою; її мова, відмінна від живої народної, сприймалася як самост. високий стиль літ. мови. На цей час припадає розвиток науки про мову — створення «Граматики словенської» та словника «Лексис, сирЂчь реченія...» Лаврентія Зизанія (1596), граматики Мелетія Смотрицького (1619), «Лексікона славеноросского» Памва Беринди (1627). У 2-й пол. 17 — на поч. 18 ст. триває жанрова диференціація укр. писемності (ділова мова — акти міських урядів, універсали гетьманських, полкових, сотенних канцелярій; мова шкільних драм, ліричних пісень, бурлескних віршів, віршованої сатири тощо). З’являється істор. проза, козацькі літописи, а в 2-й пол. 18 ст. — різножанрова творчість І. Некрашевича, Г. Сковороди. В усіх стилях і жанрах функціонували обидва типи староукр. літ. мови — слов’янорус. (слов’яноукраїнська) і «проста мова». Навіть твори одного жанру писалися або «простою мовою» (літопис Самовидця), або слов’яноукраїнською (літопис Граб’янки). «Проста мова», зауважує П. Житецький, була наслідком «взаємодії між мовою книжною — слов’яноруською і народною». «Проста мова» різних жанрів і в різних авторів неоднаково засвідчувала вплив живої нар. мови. У 18 ст. сусп., реліг., культурні умови в Лівобереж. Україні спричинилися до того, що обидва різновиди староукр. літ. мови занепадають. Мовні реформи рос. царя Петра І були спрямовані на те, щоб у друкованих в Україні реліг. текстах не було ніяких відмінностей порівняно з моск. практикою. Від серед. 18 ст. у Центр. і Лівобереж. Україні мовою ділового спілкування стає російська. Староукр. книжна мова використовується часом як високий стиль у л-рі, проте її витісняє у худож. творчості нар. мова (твори, написані в народнопісен. стилі).

1798 виходить друком «Енеїда» І. Котляревського, від якої починає історію нова українська літературна мова. Два джерела нар. мови — розмовно-побутове і фольклорно-пісенне — розбудовуються у творчості наступників І. Котляревського — П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, поетів-романтиків, які своєю практикою збирання укр. фольклору, теор. настановами вводити рідну мову в культур, обіг сприяли виробленню норм нової укр. літ. мови (див. Роль письменників у розвитку української літературної мови).

На 20 — 40-і pp. 19 ст. припадають спроби грамат. лексикогр. вивчення укр. мови, зокрема граматика О. Павловського (1818), словник П. Білецького-Носенка (1840), поява в Зх. Україні альм. «Русалка Дністровая» (1837) сприяли кодифікації норм укр. літ. мови. Тоді ж з’явилися граматики української мови в Галичині та Закарпатті (автори — І. Могильницький, І. Левицький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, Я. Головацький, М. Лучкай), друкуються також публіцист, твори укр. мовою. Нова укр. літ. мова утвердилася щодо нормування і повноти своїх стиліст.-естет. можливостей у мовній творчості Т. Шевченка.2-а пол. 19 — поч. 20 ст. характеризуються розвитком різножанрового художнього стилю і, меншою мірою, публіцистичного стилю, наукового стилю. Виробляється культура сцен. мови в укр. театрі (див. Мова театру). В умовах Рос. та Австро-Угор. імперій стилі укр. літ. мови функціонували непропорційно, неприродно. Рос. царат видавав укази про заборону укр. мови: Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876, розпорядження 1881, 1892 та наст. років. У підавстр. Україні в кін. 19 ст. формувався наук. стиль, вироблялася наук, термінологія. Через роз’єднаність земель, заборону ввозити до підрос. України книжки укр. мовою не було умов для витворення спільних загальноліт. норм, що об’єднували б мовно-літ. практику українців, які жили в різних державах. Моменти послаблення цар. цензури викликали активізацію мовно-літ. життя у Сх. Україні. Після рос. революції 1905 на нетривалий час розширилося функціонування україномовної преси. Багатотемність укр. худож. і публіцист, л-ри, діяльність письменників у галузі худож. перекладу (див. Перекладознавство) сприяли розширенню словника укр. мови, появі нових жанрів, розвитку мовно-стиліст. системи. У цей час відбувається акт. процес нормалізації, кодифікації норм укр. літ. мови. З’являються словники Є. Желехівського та С. Недільського, Б. Грінченка, граматики А. Кримського, В. Сімовича. Точиться полеміка навколо укр. правопису й алфавіту.

За відсутності нац. школи, в умовах цар. політики «обрусіння» важким був шлях вироблення спільного для усіх українців правопису, шлях унормування літ. мови. Гостро стояло питання про шляхи розвитку укр. літ. мови у Сх. Україні (І. Нечуй-Левицький, П. Куліш, М. Драгоманов), а також у Західній, де точилася боротьба між «народовцями» та «москвофілами» щодо тенденцій розвитку літ. мови (див. Західноукраїнська мовно-літературна практика). «Азбучну війну» висміяв І. Франко, який продовжував ідеї альм. «Русалка Дністровая», обстоював думку про єдину укр. літ. мову, що має розвиватися на східноукр. основі, природно вбираючи особливості пд.-зх. наріччя. Мовна практика в Сх. і Зх. Україні відбивала різні літ.писемні традиції; східний і західний з характерними регіоналізмами варіанти літ. мови спиралися на різні діал. основи. І. у. л. м. безпосередньо пов’язана з історією укр. правопису, в якому залежно від тенденцій переважали фонет. або істор.-етимол. принципи, а також з розвитком грамат. та лексикогр. думки в Україні, тобто з виданням граматик і різного типу словників, що кодифікують загальноліт. норми.

У 20 ст. укр. літ. мова, як і укр. культура загалом, переживала окр. періоди нац. відродження. З березня 1917, в часи УНР, коли збільшується число видань укр. мовою, урізноманітнюється їхня тематика, публікуються книжки для просвіти народу, створюється ВУАН, активно започатковується наук, вивчення укр. мови і вироблення наук, засад творення нац. термінології. Проголошене гасло соборності України сприяє й активізації процесів інтеграції укр. культури, зокрема варіантів укр. літ. мови. Відомий «Стилістичний словник» 1. Огієнка (1924) орієнтував мовців на загальноліт. норми, сформовані на середньонаддніпр. говорах укр. мови. Водночас праці І. Огієнка, О. Синявського засвідчують вплив на загальноліт. норми укр. мови галичанізмів. У наук. видання, словники вводяться розмовні форми, в термінотворенні зростає вага етногр.-романт. напряму. У зв’язку з розширенням функцій літ. мови актуальною стає проблема кодифікації літ. норми (див. Норма мовна), що супроводжується пурист, тенденціями в галузі культури мови (див. Пуризм). Усі ці процеси 20-х pp. були ознакою відродження укр. державності й пов’язаної з ним нац.-мовної політики, що впливала на функціонування літ. мови в освіті, культурі, війську, релігії, загалом у державі. І. у. л. м. у 20 ст. відбиває суперечність між потенц. можливостями структури укр. мови і використанням цієї мови в різних ситуаціях буття укр. нації. Відсутність нац. держави позначилася на неповнокровному житті офіц.-ділового, наук. стилів сучасної літ. мови, призвела до порушення рівноваги між усною і писемною мовою, до зниження культури укр. сценічної мови. Маючи світового рівня перекладацьку школу, розвинені традиції перекладознавства в Україні, укр. літ. мова практично не має великих перекладних словників з англійської, німецької, французької та ін. мов.У 20-х та 50 — 60-х pp. з’явилася низка термінологічних рос.-укр. словників. Проблеми термінології та усталення держ. мовних стандартів у різних галузях науки і виробництва набули особливої актуальності у зв’язку з держ. статусом укр. мови в незалежній Україні у 90-х pp. (див. Державна мова). Це зумовлює пошуки нових підходів до наук., наук.-навч. стилів. 2-а пол. 20 ст. в 1. у. л. м. позначена новими тенденціями у використанні варіантних норм. За умови єдиної серед. освіти та ролі мовного виховання через функціонування засобів масової інформації, навіть ураховуючи вторинну роль останніх щодо офіц. рос. мови, формувалися й усталювалися спільні загальноліт. норми, зокрема орфоепічні, вироблялися зразки сучасної української літературної мови. Укр. літ. мовою створено естетично досконалі художні та публіцист. тексти. Кінець 80-х — 90-і pp. 20 ст. позначені процесами демократизації укр. літ. мови, зростанням числа варіантів (лексичних, граматичних, орфоепічних та ін.), джерелами яких виступають укр. мовно-літ. практика 20-х pp. 20 ст., мовна практика зх. укр. діаспори, сучас. розмовний стиль. В укр. літ. мові виникає проблема правописної варіантності (див. Варіантність норми), спричиненої публікаціями авторів із зх. діаспори, які послуговуються відмінними від т. з. материкового правописами.