Україно-американські відносини (1991-2002), еволюція, характер, основні проблеми

В результаті внутрішньої кризи рух української "багатовекторної" політики в бік Росії, що намітився ще в 2000 році, досяг своєї чи не найвищої точки. Ослаблена та легко піддатлива до зовнішніх впливів Україна була не взмозі адекватно реалізовувати свій національний інтерес. Власне "національний інтерес" у момент кризи відійшов на другий план та поступився місцем особистому інтересу Л.Кучми. Нерівноправне співробітництво між Україною та Росією, що зароджувалося, не могло задовільняти США та викликало помітну стурбованість прямуванням України від задекларованого нею європейського вибору в обійми евразійського сусіда. Росія намагалася наблизити Україну до себе, щоб надалі мати вірного союзника у протистоянні Заходу та його ініціативам. Л.Кучма ж розвернув курс української зовнішньої політики у напрямку РФ з метою врятувати свій зіпсований в очах Заходу імідж та утриматися при владі.Необхідно зазначити, що хоча зміна курсу стала очевидною у 2001-му, тенденції переорієнтації України намітилися ще раніше, у 2000 році. Наочним прикладом може стати зокрема вивчення позиції України стосовно долі Договору про протиракетну оборону 1972 року (ПРО), що став "каменем спотикання" в російсько-американських відносинах. Одна з правонаступниць договору, тривалий час Україна зберігала нейтралітет під час голосування в ООН за неприпустимість змін Договору ПРО, що було офіційною позицією Росії. Проте зближення України з Росією, що розпочалося у 2000 році, призвело до того, що Київ наприкінці цього року проголосував в ООН за збереження базового Договору 1972 року. Тому "касетний скандал", що розгорнувся в Україні на початку 2001 року, лише пришвидчив процеси, що вже спостерігалися.

Негативний вплив на відносини України із Заходом мало також відправлення у відставку Верховною Радою України 26 квітня 2001 року уряду Віктора Ющенка. Певною мірою прийняттю українським парламентом саме такого рішення сприяло надання Сполученими Штатами 14 квітня політичного притулку Миколі Мельниченку. Пропрезидентські партії у парламенті не могли пробачити Сполученим Штатам те, що людина, яка скомпроментувала Л.Кучму та остаточно підірвала легітимність його влади, таким чином залишалася поза межами можливості притягнення її до суду в Україні. Обурення деяких пропрезидентськи налаштованих парламентарів цією подією додало суб'єктивізму під час вирішення політичної долі відвертого улюбленця США.

Імідж В.Ющенка як прозахідно налаштованого політика заспокійливо діяв на Захід, породжуючи надії на успішність реформ в Україні та її подальшу інтеграцію до євро- та євроатлантичних структур. Усунення від влади "прем'єра-реформатора" та його команди викликало серйозне занепокоєння у США та на Заході в цілому з приводу того, яким шляхом Україна піде далі та чи продовжить курс реформ наступний прем'єр. До новопризначеного прем'єр-міністра Анатолія Кінаха на Заході спочатку поставилися з деякою підозрою. Йому довелося докласти багато зусиль, щоб спробувати довести Заходу, що курс реформ попередника буде продовжено.

В.Ющенка було названо "найбільшою жертвою" "битви за владу" у Києві. Його відставку сприйняли на Заході як остаточну ознаку "безповоротного ... сповзання України у обійми Росії". Більше того, настрої у США були апокаліптичними: передбачалося повернення комуністам важливих важелів влади, посилення небезпечних регіональних тенденцій. Навіть більше: почали висловлюватися очевидно перебільшені побоювання, що дрейф України в бік Росії може призвести до приєднання її до російсько-білоруського союзу.

Коли стало очевидно, що українська опозиція не змогла досягти усунення Л.Кучми від влади та антивладні настрої всередині країни почали вщухати, у США на зміну обуренню недотриманням принципів демократії в Україні прийшло усвідомлення того, що втрата хоч і недемократичної, але все ж таки важливо розташованої України на користь Росії стала б серйозним ударом для реалізації національних інтересів США. Зміна у настроях США проявилася в ході уже згадуваного візиту до України американського міністра оборони Дональда Рамсфельда на початку червня 2001 року, під час якого найгостріші та найактуальніші теми внутрішнього життя України не були озвучені: "касетний скандал", корупція, ініційований Ю.Тимошенко процес призначення референдуму про підтримку українським народом Л.Кучми в якості президента, відставка уряду на чолі з В.Ющенком. Така "неувага" з боку Вашингтона остаточно підірвала сили української опозиції та сприяла утвердженню позицій Президента України.

На початку липня відбувся візит генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона, який заявив про "тверді наміри альянсу не полишити Україну наодинці у той час, як вона прокладає свій шлях у майбутнє". Наприкінці липня відбувся візит в Україну радника президента США з питань національної безпеки Кондолізи Райс, під час якого вона після зустрічі із президентом України все ж таки зустрілася із представниками українських неурядових організацій. 2. Події 11 вересня та його наслідки для України

Другою подією, що змінила хід україно-американських відносин, став терористичний напад на США 11 вересня 2001 року. У антитерористичний коаліції, що сформувалася, Україна взяла участь разом з рядом інших держав, забезпечивши безумовне право проліту над її територією військовим літакам та надавши право посадки у випадку критичної необхідності на своїх трьох авіабазах. Також Україна співпрацювала з посадовцями американських розвідувальних служб, здійснювала кроки заради посилення безпеки навколо американських дипломатичних установ та бізнес-структур. Але те, що вона могла запропонувати, не могло скласти гідну конкуренцію ресурсам, які надала для боротьби із світовим тероризмом Росія. Факт участі України у антитерористичній коаліції навіть потенційно не міг справляти такого позитивного морального впливу, як приєднання до неї РФ.Протягом осені 2001 року важливість ролі Росії у створеній ad hoc антитерористичній коаліції всіляко наголошувалася на Заході. Співробітництво Росії із США мало позитивний вплив на інші держави, такі як Китай та Іран, які до цього мали деякі сумніви, але врешті-решт зробили вибір послідувати за Росією та забезпечили політичну підтримку без прямого військового втручання. Без "зеленого світла" з боку Москви розміщення американських військових сил у Центральній Азії, отримання дозволу від місцевих урядів, включаючи ташкентський, проходило б набагато важче. Росія також надала зібрану російською розвідкою детальну інформацію про ситуацію в Афганістані.