Міжнародні зв’язки України з Польщею

Минає десять років, відколи Верховна Рада Української РСР урочисто оголосила 24 серпня 1991 року про створення незалежної Українcької держави. Ось та мить, що змушує замислитись про досягнуте за десятиліття «самостійної» України та про результати стратегічного партнерства Польщі й України. Ці роки були особливими, адже Україна наполегливо розбудовувала власну державність, прагнула знайти своє місце в сучасній Європі.

Виникає запитання: зроблено багато чи мало? Може, треба було прийняти ще одне політичне чи економічне рішення і тоді для українського суспільства відкрилися б навстіж двері до добробуту й демократії? При цьому подекуди намагаються провести аналогію між процесами перетворень, які відбулися в Польщі і Чехії, та порівнюють їх із темпом перемін в Україні.

Вважаю, що це неправильна постановка проблеми, яка суперечить історичному процесові, адже різними були вихідні умови для реформ у Польщі та в Україні. Період радянської влади в Україні тривав понад сімдесят років і тоталітаризм проникнув у всі сфери суспільного життя, ефективно викорінюючи будь-які прояви незгоди та самостійного мислення. Спустошення в психологічному аспекті були вражаючими — роки війни, голодомору, сталінських чисток і таборів, додалися й гітлерівські репресії. Місце ідеї державності та розвитку українського народу, яку плекали Грушевський і Петлюра, виявилося зайнятим Радянською Україною. Спадщина комунізму, психологічне й економічне ярмо якого тяжіє над Україною, не вдасться побороти так швидко, як би того бажали деякі оптимісти. Шлях до відкритого громадянського суспільства не буває ані коротким, ані простим, не дійти туди й навпростець. Понад сімдесят років реального соціалізму порівняно з десятиліттям незалежності — ось про що варто пам’ятати, запитуючи про доробок незалежної України.

Не порівняти ці сімдесят років соціалістичного устрою в Україні й із сорока роками соціалізму в Польщі, яка ніколи не знала міжнародної ізоляції, підтримуючи зв’язки з державами несоціалістичного табору. Наша країна не припиняла контактувати з польською діаспорою. Існували приватні господарства, багато поляків займалися малим бізнесом, володіли магазинами і ресторанами.

Досвід перебудови польського суспільства теж свідчить про те, що не можна скоротити шляхи до становлення громадянського суспільства. Реформування системи державного устрою, і передусім зміна менталітету, вимагають надзвичайного терпіння і праці. Еволюція суспільної свідомості триває довше, ніж хотілося б реформаторам, та й витримка суспільства має свої межі.

І тому ми повинні з пошаною і розумінням поставитися до досягнень незалежної України, належно оцінити рівень перетворень і проблем, які ще належить подолати. З 1991 року в Україні закладені конституційні та юридичні підвалини для функціонування правової держави. Хоч які складні економічні реформи, в Україні спостерігається й економічне зростання. Зросла також активність неурядових організацій. Україна стала визнаним і активним суб’єктом європейської політики. А що найважливіше — в незалежній Україні вже виросло покоління вільних від ідеологічних чи національних упереджень людей, які почуваються українцями і бачать майбутнє України в об’єднаній Європі.

Від добросусідства до стратегічного партнерства

Появу незалежної України 1991 року дуже прихильно сприйняла еліта, та, власне, й усе населення Польщі. Польська Річ Посполита стала першою країною, яка вже 2 грудня 1991 року визнала незалежність України. Це був прояв переконання польських політичних кіл у тому, що в політичних інтересах — у їх найглибшому розумінні — Польщі належить підтримати суверенітет України і надати їй всебічну допомогу в проведенні політичних та економічних реформ. Варто наголосити, що швидкість, із якою формувалося це переконання, зробила його своєрідним феноменом. Почасти це можна пояснити усвідомленням (зважаючи на набутий досвід) унікальності історичної миті, а ще — поширеною серед політиків ідеєю Мєрошевського й Гєдройця про необхідність активної східної політики, спрямованої на Україну, Білорусь, Литву. Характерною рисою феномену проукраїнської політики є те, що вона не залежить від того, як розвиваються переконання політичних діячів.Прихильне ставлення до молодої української держави з боку інституцій, що мають вплив на прийняття рішень та формують громадську думку, сприяло розвиткові взаємних контактів, але відсутність відповідних регулятивних інструментів між Польщею та Україною вимагала створення договірно-правової бази. Далі я хотів би назвати тільки деякі найважливіші документи. Під час візиту президента Леоніда Кравчука до Польщі 18 травня 1992 року був підписаний «Договір про добросусідство та співробітництво між Польщею і Україною». Він містив декларацію про спільність інтересів та запис договору про взаємну відмову від територіальних претензій, а також гарантії шанування прав національних меншин. Це був успіх для обох сторін і незабаром польсько-українські стосунки стали взірцевими в масштабі регіону. 12 січня 1993 року представники президентів обох країн підписали протокол про створення Консультаційного комітету президентів Польщі й України для «обміну поглядами та інформацією щодо способів розвитку добросусідської співпраці та підготовки відповідних пропозицій для Президентів обох Держав». Важливою подією стало підписання 21 березня 1994 року Міжурядової угоди про охорону пам’ятних місць і поховання жертв воєн і політичних репресій. Створений у лютому 1993 року Єврорегіон «Карпати», а також І засідання Польсько-Української змішаної комісії з питань торгівлі та економічного співробітництва в березні того ж року засвідчили прагнення урядовців перенести офіційні політичні заяви у сферу регіональної і економічної співпраці.