Світові ціни як форма реалізації інтернаціональної вартості
При визначенні ціни в основному використовують метод повних витрат і метод прямих витрат, причому перший — переважно, тому що він зручний і простий у застосуванні. Покажемо, як визначають ціни, виходячи з повних витрат, щоправда, за умови (для спрощення), що фірма виробляє лише один вид продукції.
Визначення ціни методом повних витрат: (місячні витрати, дол)
Матеріали9000
Робоча сила1000
Непрямі витрати3800
Усього витрат13800
Очікуваний прибуток2700
Очікуваний доход від реалізації 16500
Місячне виробництво (шт.)1000
Ціна одиниці продукції16,5.
Підсумовуючи всі витрати, пов'язані з виробництвом продукції, та додаючи до них величину передбачуваного прибутку, визначають доход, очікуваний від реалізації всієї продукції (16500). Розділивши величину доходу на кількість товарів, вироблених кожного місяця (1000 одиниць), одержують фабричну ціну одиниці виробу (16,5 дол). Встановлена в такий спосіб ціна, що базується на повних витратах виробництва, припускає повну реалізацію всіх виготовлених виробів. Якщо ж підприємство не зможе продати всю продукцію за встановленою ціною, воно не одержить закладений у розрахунок очікуваний доход і, отже, буде мати фінансові труднощі.
У вітчизняній літературі метод повних витрат іноді розглядається як аналог витратному методу ціноутворення, що застосовувався у командно-директивній економіці. Однак більш глибоке ознайомлення з технікою цього методу, особливо з практикою його використання, свідчить про помилковість подібної аналогії.
Розглянемо в даному зв'язку деякі специфічні особливості самої техніки розрахунку ціни за методом повних витрат.
Насамперед, повні витрати виробництва одиниці продукції та надбавку на прибуток розраховують, як правило, з урахуванням визначеної норми завантаження виробничих потужностей підприємства (зазвичай на 75-85 %). Зрозумілі причини орієнтування великих компаній при ціноутворенні не на реальні витрати, а на витрати за якогось стандартного завантаження потужностей. Зростання завантаження потужностей скорочує витрати на одиницю продукції та, навпаки, зниження завантаження збільшує витрати на одиницю продукції (тому що зберігається приблизно однаковий обсяг частини витрат - так звані умовно-постійні - при зміні обсягу виробництва).
Орієнтуючись на рівень витрат за фіксованого та до того ж неповного завантаження потужностей, великі компанії помітно послабляють вплив кон'юнктурних коливань виробництва на ціноутворення.
Далі використовується досить гнучка процедура при визначенні надбавок на прибуток (що додає велику гнучкість самим цінам). Ця процедура спрямована на максимізацію прибутку з урахуванням і короткострокових, і довгострокових інтересів компанії. Загальна величина надбавки для всіх продуктів виходить з величини прибутку на капітал, що обчислюється як процентне відношення реалізованого прибутку до величини інвестованого капіталу, розрахованої на тривалий період на перспективу (так звана "цільова" норма прибутку). Величина "цільової'" норми прибутку зв'язана з довгостроковою оцінкою компанією свого майбутнього становища на ринку. Коли компанія почуває себе досить захищеною на ринку, вона підвищує "цільову" норму прибутку; в умовах сильної конкуренції, у тому числі з боку товарів-субститутів, вона може обмежитися встановленням меншої "цільової"" норми. Отримана від загальної величини прибутку на капітал надбавка на прибуток розподіляється потім по продуктовому набору достатньо диференційовано: по одних продуктах вона велика, по інших -незначна, в окремих випадках вона дорівнює нулю чи навіть допускається збитковий продаж. В основі визначення величини надбавки за кожним конкретним продуктом лежить оцінка ринку; менша еластичність попиту за ціною на той чи інший продукт зазвичай зв'язана з більш високою часткою прибутку в ціні.