РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ

У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не ос¬новним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 ти¬сяч) з'явився попит на медичну допо-могу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, ча¬стіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле-ментами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.

У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.

Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих кня¬жих дворах, у великих містах практи¬кували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними метода¬ми своїх країн і в свою чергу запозича¬

ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.

Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона засну-вала в Києві лікарні, а догляд за хво¬рими доручила жінкам. Князь Володи-мир Великий у 996 p. та князь Ярослав Мудрий у 1096 p. закріпили право ліку¬вати за монастирями.

За грецькими зразками при монас¬тирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаш¬товуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.

"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.

Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 p., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедич¬ну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус-пшіно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським царевичем у 1152 p. вона продовжувала свою медичну освіту, навчаючись у най¬кращих лікарів Візантійської імперії. Свій досвід і знання Євпраксія викла¬ла у науковому трактаті "Мазі" та пер¬шій в Русі науковій праці, написаній українською мовою, яка є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань. Тепер ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції в Італії.

У часи розквіту в Київській Русі були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про ліку¬вання хвороб, виходячи як з багатові¬кового емпіричного досвіду нашого на¬роду, так і з писемних джерел старо¬давніх учених, які потрапляли до нас з інших країн.

Найдавнішим випадком хірургічно¬го лікування, що згадується у писем¬них джерелах, є "рєзаньє желве", тоб¬то вирізування пухлини, зроблене у 1076 p. Святославу Ярославичу.

У 1237—1243 pp. усі землі Київсь¬кої Русі опинилися в тяжкій татаро-мон-гольській неволі. Глибокий занепад економічного і культурного життя на¬роду не сприяв розвитку лікувальної справи в ті часи. Найменше потерпіли від кочівників західні українські землі — Волинь і Галичина.

Під час навали кочівників кількість покалічених, хворих, тих, хто потре¬бував опіки й хірургічної допомоги, значно збільшилася. Але глибокий за¬гальний занепад економічного і куль¬турного життя народу гальмував роз-виток лікувальної справи. Припиня¬ються також зв'язки з Візантією, південними і західними слов'янськи¬ми народами.

У XIII ст. у Львові, який не був оку¬пований татаро-монголами, медицина розвивалася далі, організувалися перші громадські лікарні.

У XIV ст. в Русі склалися відносно сприятливі умови для розвитку меди¬цини.

yXVcr. починають готувати лікарів у Краківському університеті, а пізніше — в Замойській академії (в м. Замос-гі побли¬зу Львова). При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія про¬існувала 190 років.