Історичні аспекти розвитку охорони здоров'я в Україні
Вивченням стану здоров'я населення та організації охорони здоров'я займається соціальна медицина та організація охорони здо¬ров'я. Ця наука відносно молода: від початку її зародження минуло менше ста років, що, в порівнянні з тисячами років розвитку меди¬цини загалом, - невеликий відрізок.
Перший внесок у розроблення сучасної термінології зробила спеціальна підкомісія Пироговського товариства з питань громад¬ської медицини, гігієни та лікарського побуту на своєму XI з'їзді (1910). Очолював цю роботу видатний український лікар і громадсь¬кий діяч академік Овксентій Васильович Корчак-Чепурківський (1857-1947), який був фундатором соціальної медицини. Запропо¬новано ряд визначень: "громадська медицина", "соціальна медици¬на", "соціальна гігієна", які мали спільну рису - необхідність вив¬чення впливу соціальних умов на здоров'я населення.
II Всеукраїнський з'їзд соціальних гігієністів та організаторів охорони здоров'я (1990) прийняв рішення дати науці таку назву: соціальна медицина та організація охорони здоров'я. Із багатьох варіантів визначень цієї науки заслуговує на увагу таке визначен¬ня: „Соціальна медицина та організація охорони здоров'я - наука, що вивчає соціальні закономірності здоров'я людей та обґрунтовує шляхи його поліпшення через раціональну організацію охорони здоров'я".
У теорії й, особливо, в практиці соціальної медицини та органі¬зації охорони здоров'я часто використовуються як синоніми два поняття, що, однак, суттєво відрізняються одне від одного: "охоро¬на здоров'я" та "медична допомога". Подамо їх визначення.
Охорона здоров'я - система державних, громадських та інди¬відуальних заходів та засобів, що сприяють здоров'ю, спрямовані на запобігання захворювань та передчасної смерті, забезпечення активної життєдіяльності та працездатності людини.
Медична допомога - система спеціальних медичних заходів та засобів, що сприяють здоров'ю, спрямовані на запобігання захво¬рювань та передчасної смерті, забезпечення активної життєдіяль¬ності та працездатності людини.
Охорона здоров'я - поняття, що охоплює весь комплекс чинни¬ків, які впливають на здоров'я людини, тоді як медична допомога - поняття значно вужче, хоча мета їх однакова.
До початку XX сторіччя чітко визначились три основні на¬прямки збереження та зміцнення здоров'я населення: державні за¬ходи (розробка медико-санітарних законів); громадські заходи (роз¬будова медико-санітарних закладів); медичне страхування грома¬дян (як різновид соціального страхування).
Провідна роль держави у проведенні соціально-медичних за¬ходів знайшла своє втілення у створенні спеціальних державних органів, що займались організацією охорони здоров'я. Одним із пер¬ших таких органів в Україні стало Міністерство народного здоров'я та опікування, створене 3 травня 1918 року в складі уряду гетьмана П. Скоропадського. Першим українським міністром охорони здоро¬в'я був П. Любинський, його заступником - Є. Яковенко.
На початку XX сторіччя виникають перші наукові інституції, що займаються вивченням проблем соціальної медицини та органі¬зації охорони здоров'я.
В Україні перший курс соціальної медицини під назвою "гро¬мадська гігієна" був прочитаний О. Корчаком-Чепурківським у Київ¬ському комерційному інституті у 1906 році. У 1921 році він створює в складі Всеукраїнської Академії наук кафедру народного здоров'я. Подальша історія соціальної медицини в Україні була трагічною. Такі соціальні потрясіння, як колективізація, голодомори, репресії, депортації, Друга світова та локальні війни підірвали здоров'я нації. Соціальна медицина, що шукала причини нездоров'я людей у соціаль¬них умовах їхнього життя, не вписувалась у систему соціалістичної ідеології. У кінці 30-х років соціальну медицину заборонили разом з такими "лженауками", як генетика, епідеміологія тощо. У 1936 році було звинувачено у фашистсько-націоналістичних поглядах видатного українського демографа і соціального медика Ю.О. Корчака-Чепурківського, сина фундатора соціальної медицини О.В. Корчака-Чепурківського. Батька через похилий вік вигнали з усіх академічних уста¬нов, а сина вислали до таборів ГУЛАГу. Було закрито Український інститут охорони здоров'я в Харкові, заборонено вести статистич¬ний облік захворюваності й смертності людей, що позбавило науку її основи - факту.
Формально соціальну медицину дозволили в період розвинуто¬го соціалізму. Лише в 1989 році, в роки перебудови, знову почав працювати закритий ще в 1937 році Науково-дослідний інститут соціальної гігієни та управління охороною здоров'я. У 1996 році в Києві відкрито Інститут громадського здоров'я.