МЕІНІНГОКОКОВА ХВОРОБА (MORBUS MENINGOCOCCEUS)
Менінгококова хвороба — гостра інфекційна хвороба, яка спри-чиняється менінгококом, передається повітряно-краплинним шля¬хом, характеризується назофарингітом, менінгококемією, менінго¬коковим (гнійним) менінгітом, які перебігають окремо, послідов¬но або одночасно; інфікування менінгококом найчастіше приво¬дить до бак-теріоносійства.
Історичні дані. Менінгококова хвороба в найбільш яскравій формі епіде¬мічного цереброспінального менінгіту відома з давніх часів. Як самостійна хво¬роба епідемічний цереброспінальний менінгіт був виділений і детально описа¬ний у 1805 р. G. Vieusseux після великого спалаху в Женеві. Новий етап у вивченні менінгококової хвороби почав-ся у 1887 р., коли A. Weichselbaum виявив збудника в це-реброспінальній рідині і детально його описав. У 1899 р. V. Osier виділив менінгокок з крові.
Етіологія. Збудник менінгококової хвороби — Neisseria meningitidis — належить до роду Neisseria, родини Neisseriaceae. Існує дев'ять різних серотипів менінгокока: А, В, С, D, 29-Е, Х, Y, Z, W-135. Це грамнегативний диплокок із середнім діаметром 0,6— 0,8 мкм. Має форму кавового зерна, у типових випадках розмі¬щується попарно всередині нейтрофільних гранулоцитів. Культи¬вується в аеробних умовах на середовищах, які містять сироватку крові людини або тварини. Менінгокок продукує токсичні речови¬ни, що мають властивості екзо- і ендотоксинів; при руйнуванні бактерій звільняється сильний ендотоксин. Менінгокок малостійкий щодо факторів зовнішнього середовища, гине через кілька годин при кімнатній температурі, при 60 °С—через 10 хв., при 70 °С— черва 5 хв. При охолодженні гине, тому доставляти матеріал для дослідження треба в оптимальних температурних умовах—у водяній бані при температурі 37 °С. Дезинфікуючі розчини є ви¬сокоефективними.
Епідеміологія. Джерелом інфекції є тільки хворі й бактеріоносії. Най-більш небезпечними в епідеміологічному відношенні є хво¬рі на менінго-коковий назофарингіт. У носіїв менінгокока, яких вважають «практично здоровими», нерідко виявляють хронічні за¬пальні зміни в носоглотці. Носії не тільки є джерелом інфекції, а й за певних умов самі можуть хворіти на тяжкі форми менінго¬кокової хвороби.
Механізм передачі менінгококової хвороби — повітряно-крап¬линний. Оскільки менінгококи малостійкі щодо факторів Зовніш¬нього середови-ща, то вони передаються через повітря на невели¬ку відстань. Сприйнятливість людей до менінгококів значна, проте її особливість полягає в тому, що характерна клінічна картина хвороби спостерігається лише у 0,5 % інфікованих осіб, найчасті¬ше у дітей до 5 років.
Особливість епідемічного процесу при менінгококовій хворобі полягає у наявності періодів підвищення і зниження захворюва¬ності. Тривалість періоду високої захворюваності — 2—4 роки, іно¬ді довше (5—10-років). Для менінгококової хвороба характерна зимово-весняна сезонність з найбільшим підвищенням захворюва¬ності в лютому — квітні.
Після перенесеної хвороби формується імунітет, але можливі повторні випадки захворювання в однієї і тієї ж особи, іноді — кілька разів.
Менінгококова хвороба всесвітньо поширена. За даними ВООЗ, вона реєструється у 200 країнах. Існує так званий пояс менінгіту, який охоплює 15 країн Екваторіальної Африки з населенням близько 40 млн.
Патогенез І патоморфологія. Носоглотка — місце первинної ло-калізації (ворота інфекції) і розмноження менінгококів. У типових випадках розвиток інфекції має три стадії: назофарингіт—менінгококемія — менінгіт. На будь-якій стадії розвиток патологічного процесу може зупинитись. У більшості випадків (85—90 % ) пере-бування збудника на слизовій оболонці носоглотки не супрово¬джується помітними місцевими і загальними змінами і закінчує¬ться транзиторним або більш тривалим здоровим носійством. Ос¬новний шлях поширення менінгокока в організмі — гематогенний. Бактеріемія супроводжується масивним розпадом менінгококів — токсемією. Бактеріемія з токсемією призводять до ураження ендо¬телію судин. Під час бактеріемії (менінгококцемії) менінгококи з кров'ю можуть потрапляти в судинне сплетення і епендиму шлу¬ночків мозку, а через цереброспінальну рідину — в підпавутинну порожнину. При менінгококемії уражується судинна оболонка очей, що призводить до увеїту, іридоцикліту, панофтальміту. Можливий розвиток ендокардиту, пневмонії, ушкодження нирок, надниркових залоз. У патогенезі менінгіту важливу роль відіграє гематоенцефалічний бар'єр (ГЕБ), який складається з ен-дотеліальних клітин капі¬лярів і мікроглії. На «пропускних пунктах» ГЕБ здійснюється контроль не стільки за розмірами молекул, скільки за їх безпекою і потребою в даний момент у відповідній структурі мозку. Біологіч¬но активні речовини — гістамін, серотонін, гепарин, кініни і систе¬ма комплементу — суттєво підвищують проникність ГЕБ. Врахо-вуючи деякі функціональні особливості головного мозку і оточую¬чу його структурну систему, можна схематично так представити патогенез менінгококового менінгіту.I.Проникнення збудника че¬рез ГЕБ, подразнення рецепторів м'якої мозкової оболонки, ліквороутворюючих систем токсичними факторами і запальним про¬цесом.