Затяжні ентероколіти, зумовлені умовно-патогенною мікрофлорою у дітей раннього віку: діагностика та лікування

Формуванню запального процесу в кишечнику сприяють деякі фактори, характерні для раннього дитячого віку: природна гіпо- й ахлоргідрія, відносна недостатність секреції жовчі та панкреатичних ферментів, порушення і незрілість клапанного апарату ілеоцекального кута, але загальним ланцюгом патогенезу захворювання слід вважати дисбаланс кишкової мікрофлори, що в одних випадках є його наслідком, в інших — етіологічним чинником.

Протягом останніх років мікробний пейзаж травного каналу, особливо товстої кишки, є об’єктом пильної уваги не лише дослідників, а й практикуючих лікарів. Ця екологічна ніша являє собою депо, із якого як індигенні, так і транзиторні бактерії за наявності відповідних умов можуть транслоціюватися в мезентеріальні лімфовузли, кров, селезінку, печінку, нирки. У цих випадках мікрофлора фекалій є джерелом аутоінфікування пацієнтів із порушеннями в імунологічній ланці системи антиінфекційної резистентності організму, вона здатна викликати і підтримувати запальні процеси різноманітної локалізації.

Суттєвою особливістю бактеріальних порушень при затяжних ентероколітах є їх наявність не лише у дистальних, але й у проксимальних відділах кишечника (тонкій кишці, шлунку і дванадцятипалій кишці), де бактерії в нормі не виявляються. Поява і домінування атипових, рідких форм умовно-патогенних бактерій (УПБ) в цих відділах сприяє низці патологічних перетворень: декон’югації жовчних кислот, порушенню абсорбції жирів і жиророзчинних вітамінів, всмоктуванню амінокислот, жирів і вуглеводів, ушкодженню епітелію слизової оболонки кишечника, інактивації глікопротеїнів апікальної мембрани ентероцитів. Негативну роль відіграють також мікробні метаболіти, що виявляють токсичну дію на організм дитини в цілому.

Кишкова мікрофлора у дітей із затяжними ентероколітами характеризується значним поліморфізмом, прогредієнтним збільшенням частоти висівання золотистого й гемолітичного стафілококів, а також появою нових агресивних видів УПБ зі зміненими ферментативними і патогенними властивостями (гемолітична кишкова паличка, клебсієла, протей, кандіди та ін.). При затяжних ентероколітах розгальмування захисної мікрофлори часто супроводжується зростанням асоціацій УПБ.

Наявність у фекаліях діагностичної кількості УПБ не є безумовним доказом етіології ентероколіту. Поряд із мікробіологічними дослідженнями ми вивчали бактеріальну сенсибілізацію організму хворих дітей до алергенів цих бактерій. Найбільш високі показники сенсибілізації організму були виявлені до стафілококу і клебсієли, що крім їх патогенних властивостей, можливо, пов’язано з їх антигенною будовою — наявністю в клітинній стінці А-протеїну у першого, і капсульною будовою другої. У ході проведених досліджень встановлено, що при формуванні мікробіоценотичних порушень відбуваються значні зміни в системі гуморального імунітету, зокрема в IgA, IgG. Тривалий перебіг захворювання сприяє розвитку запальних змін слизової оболонки кишечника з утворенням тканинних антигенів і, як наслідок, морфологічних змін.

Тривалість перебігу затяжного ентероколіту, зумовленого УПБ, варіабельна (від 3 до 6 тиж). Клінічні прояви захворювання часто мають стертий характер, без температурної реакції, зі слабовираженою інтоксикацією та наявністю больового і диспептичного синдромів (метеоризм, зригування, біль у животі колькоподібного характеру). Частота дефекацій — 3–5 разів на добу, кал неоднорідної консистенції, часто з домішками зелені, кальційних і магнезіальних мил у вигляді комочків, слизу і рештків неперетравленої їжі.

Суттєве місце у клінічній картині затяжного ентероколіту належить супутнім захворюванням і ускладненням. Найчастіше спостерігаються хвороби аліментарної недостатності: гіпотрофія І та ІІ ступенів, анемія І та ІІ ступенів, рахіт І та ІІ ступенів, полігіповітамінози. Досить часто виявляється патологія верхніх відділів травного тракту: гастроезофагальний рефлюкс, езофагіт, дисфункція жовчовивідних шляхів та реактивний панкреатит.

Для підтвердження діагнозу затяжного ентероколіту проводять копрологічне обстеження, вивчення спектра мікрофлори кишечника з оцінкою мікробіоценозу, вивчення бактеріальної сенсибілізації за допомогою реакцій бластної трансформації лімфоцитів до алергенів найбільш поширених бактерій, імунограми крові та копрофільтратів, ультразвукову діагностику гепатобіліарної системи, підшлункової залози, за необхідності — ректороманоскопічне обстеження з подальшим вивченням морфологічної картини біоптатів.

Лікування затяжного ентероколіту, зумовленого УПБ, у дітей раннього віку повинно бути комплексним і включати дієтотерапію, селективну деконтамінацію з подальшою корекцією індигенної мікрофлори, ентеросорбцію та ентеропротекцію, усунення імунних порушень, корекцію моторно-секреторної функції травного каналу, вітамінотерапію, фізіотерапію тощо.Дієтотерапія — постійний основний компонент на всіх етапах лікування затяжних ентероколітів у дітей. У хворих зберігається вікова дієта, але з певними обмеженнями (зменшується об’єм годування на 5–10 % з додатковим прийомом їжі, механічне щадіння та введення у раціон кисломолочних продуктів). Оптимальним видом харчування грудних дітей є материнське молоко — повноцінне й незамінне за складом білків, жирів, вуглеводів, вітамінів та мікроелементів, що містить цілий ряд біологічно активних речовин і захищає організм від різних збудників. При погіршенні всмоктування жирів застосовують спеціальні суміші, до складу яких входять легкозасвоювані середньоланцюгові тригліцериди. При порушенні всмоктування вуглеводів, що досить часто зустрічається при затяжному ентероколіті, призначаються суміші низьколактозні, безмолочні, соєві. У випадку непереносимості білків коров’ячого молока призначають безмолочні суміші на соєвій основі або на основі гідролізатів білка.