Управлінські моделі. Теорії моделей
"Дерево цілей" будується в такій послідовності:
1) ідентифікуються цілі, ідеї, концепції по досліджуваних системах і визначаються вимоги та технічні можливості для їхнього розвитку в діапазоні від окремих компонентів і функціональних підсистем до синтезу систем;
2) встановлюються критерії і відповідні вагові коефіцієнти для проведення оцінки елементів на кожному рівні "дерева цілей";
3) вводяться вагові коефіцієнти для кожного елемента "дерева цілей" стосовно критеріїв на кожному рівні.
Зазначені вище дані одержують на основі таких матеріалів: а) прогнозів розвитку науки і техніки (якісних і кількісних показників для першого і третього етапів побудови "дерева цілей");
б) розробки сценарію для першого і другого етапів;
в) узгодження різних програм для ідентифікації концепцій та ідей;
г) визначення погодженої думки експертів про кількісні оцінки, які встановлюються на третьому етапі.
Таким чином, у методиці "дерева цілей" важлива роль належить евристичним методам, тобто експертній оцінці, необхідність якої обумовлена великою невизначеністю у вирішенні поставлених завдань. Однак найважливіша роль приділяється максимально широкому використанню кількісного аналізу. Різним цілям і підцілям надаються числові значення, шо збільшуються на передбачувані вкладення, необхідні для досягнення цих завдань. Внаслідок цього визначається, якому з можливих проектів варто віддати перевагу.
Якщо "дерево цілей" з кількісними показниками використовується для ухвалення рішення, тоді його позначають як "дерево рішень". Провідні фірми США по випуску напівпровідників широко використовували метод "дерева цілей і рішень" при оцінці різних проектів і програм науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. Він застосовувався для ув'язування цілей, які встановлювали на 10 — 15 років наперед, з поточними завданнями і визначення ключових напрямків (стратегії і тактики) фірми, корпорації, галузі. В електронній промисловості США використовується трирівневе "дерево цілей" для планування розвитку техніки. При цьому критерії для вибору нової техніки містять у собі оцінку потреби в ній, можливостей конкурентних видів, тенденції розвитку промисловості, а також оцінку ресурсів. Основне завдання цього методу — погодити цілі, встановлювані на віддалену перспективу, із засобами їхнього досягнення.
Представники "системної" школи характеризують організацію як велику, складну соціальну систему, що взаємодіє з іншими системами як зовні, так і всередині даної системи.
Поняття "сучасна система" ототожнюється із системою, яка вимагає комплексного, всебічного підходу, що враховує її багатофакторне і багатоцільове значення.
У рамках цього напрямку інтенсивно розроблялися різні системи моделювання, наприклад моделі "виживання", що визначають сукупність умов і вимог для забезпечення існування систем. Невиконання цих умов викликає дезорганізацію системи. У цих моделях всі організаційні дії розділяються дихотомно: функціонально чи дисфункціонально кожне з них для певного типу організації. Модель "ефективності" припускає великий вибір оцінок (більш ефективних, менш ефективних) з погляду виконання даної мети.
Ряд авторів намагалися (як, наприклад, А. Етціоні) формулювати принципи і моделі "порівняльного аналізу" організацій, прагнучи визначити "універсальні показники" для цього порівняння. Як такий показник виступала незалежна змінна -"згода", що розцінювався як фактор соціального порядку всередині організації. Відповідно до цього підходу головною проблемою такої згоди Етціоні називав відношення між типом влади, яка використовувалася в організації для забезпечення контролю, і установками, інтересами, мотивами членів організації. Таким чином, Етціоні ніби робив спробу поєднати соціологічний і психологічний підходи, зіставляючи такі організаційні фактори, як влада і мотиви.
У наступні роки в США значно розширилися дослідження і розробки нових методів управління промисловими підприємствами на основі модифікації концепцій теорії автоматичного управління, кібернетики, системного аналізу стосовно до управлінських завдань цього рівня. Серед намагань цього роду особливо широкого визнання набули роботи американського вченого Дж. Форрестера. Він є основоположником школи так званої виробничої динаміки, яка розвивалася у Массачу-сетському технологічному інституті. Основні ідеї свого підходу Форрестер виклав у книзі "Industrial Dynamics" (1961), яка набула великої популярності не тільки в США, айв інших країнах.Форрестер безпосередньо спирається на теоретичний фундамент і методи теорії автоматичного регулювання і розробляє формалізовані моделі організаційних систем промислового підприємства. Під останнім він має на увазі типову для великих фірм закінчену організаційно-господарську одиницю, шо містить у собі, крім виробничого підприємства, також оптові торгові організації. У типовій моделі шість основних параметрів, тобто шість взаємозалежних потоків. П'ять з них — це сировина, замовлення, кошти, устаткування і робоча сила, шостий — інформаційний — служить для зведення всіх їх у єдине ціле. "Поведінка" моделі Форрестера в основному визначається її структурою. Сама модель являє собою сукупність підсилювачів, запізнень та інтегруючих ланок, які пов'язані між собою згаданими вище потоками. Виходячи з цієї структури, можна скласти рівняння динаміки поведінки системи й одержати кількісні оцінки процесів, пов'язаних з різними збурюваннями і управлінськими впливами. Як правило, найбільш складні моделі, що відповідають практичним запитам загального господарського керівництва, містять до трьох тисяч змінних.