Етнополітичний менеджмент: теоретичне обґрунтування та емпірична реальність
Український науковець В. Б. Євтух, аналізуючи практику створення системи етнополітич-ного менеджменту у колишніх республіках Югославії, а нині незалежних багатонаціональних (поліетнічних) державах, ділить їх на дві групи. Першу становлять Словенія та Македонія, які практично уникнули війни, не рахуючи того, що Словенія у червні 1991 р. опинилася, хоч і ненадовго, втягнутою в збройний конфлікт. Тому в етнічному плані тут не доводилось стикатися з такими явищами, які, будучи зумовлені військовими діями, викликають недовіру і ненависть одних груп населення до інших. До другої групи належать такі держави, як Боснія і Герцеговина, Хорватія, Федеративна Республіка Югославія, котрі, навпаки, пережили війну, наслідки якої до цього часу мають негативний вплив на їх політичне і соціальне життя.
У зв'язку з цим, однією із гострих проблем у міжетнічних відносинах стало подолання антагонізму серед представників тих народів, які нещодавно воювали один з одним. Ця обставина свідчить про особливу актуальність проблеми створення ефективного механізму управління етнополітичними процесами. При усіх особливостях окремих країн та території колишньої Югославії структурний стрижень етнополітичного менеджменту є типовим, що включає два основні аспекти: 1) регулятивний (формування законодавства, розробка методів і механізмів реалізації прав меншин); 2) операційний або управлінський (імплементація законодавчих актів, концепцій етнополітики, вживання конкретних заходів, що забезпечують «компенсаторні права» меншин). У всіх країнах, що утворилися на території колишньої Югославії, сформувалося законодавство у галузі етнонаціонального розвитку; відповідні статті є в конституціях; прийнятих законах, що регулюють міжетнічні відносини тощо.
Особливої уваги заслуговує та частина структури етнополітичного менеджменту, яка забезпечує реалізацію прав меншин на регіональному та місцевому рівнях. Важливими елементами її є такі: 1) законодавчі органи, до компетенції яких належать нормативно-регулятивні питання (місцеві асамблеї) і в правовому полі яких створюються комісії з проблем міжетнічних відносин); 2) місцеві органи самоврядування (виконавча влада) зі спеціалізованими підрозділами, які займаються проблемами етнічних меншин.До вирішення етнічних проблем широко залучають місцеві громадські організації меншин. Вони тісно співпрацюють із локальними органами влади у різних країнах колишньої Югославії, беруть активну участь у розробці та впровадженні різноманітних заходів, метою яких є інтеграція груп меншин (особливо біженців, котрі після призупинення власних дій повертаються у попередні місця свого мешкання) в соціальне, культурне, політичне життя громад і забезпечують толерантність у міжетнічній взаємодії на конкретному полі етнічної території. До таких ефективних заходів слід зачислити: а) формування власних автономних управлінських органів національних меншин (Словенія; Боснія і Герцеговина, Хорватія); білінгвістичні програми у дитячих садках (Кума, Ново-Македонія); програми, що забезпечують рівні можливості для меншин з врахуванням навчання етнічними мовами (Чаїр, Скап'є-Македонія); спеціальні семінари для управлінців, де навчаються підходів до врегулювання етноконфліктних ситуацій локально і в цілому етнічному менеджменті (Боснія і Герцеговина); семінари, спрямовані на підтримку успішної імплементації мирного процесу і толерантності у міжетнічній взаємодії (Боснія і Герцеговина) тощо.
В. Б. Євтух усі ці заходи зараховує до «програми позитивних дій», яка стала одним із ключових моментів етнічного менеджменту. У національному законодавстві і нормативно-регулятивних документах окремих країн, зокрема Словенії і Хорватії, зафіксовані норми, згідно з якими забезпечується представництво меншин у виборчих органах виконавчої влади на регіональному і місцевому рівнях. У місті Суботіца автономної провінції Воєводіна (Федеративна Республіка Югославія) своєрідним варіантом «програми позитивних дій» стала так звана політика «національних ключів»: місцеві органи влади впливають на призначення до органів управління і прийом на роботу для забезпечення пропорційного представництва національних меншин, відповідно до етнічного складу населення міста. Такий підхід застосовується в громадських службах та інституціях, які формуються міською владою.
Український науковець підкреслює, що наслідки політики «національних ключів» у Субо-тіці свідчать про певну стабільність в розподілі місць в управлінських органах міста, що забезпечує участь меншин в ухваленні рішень. За допомогою такої політики вдається, з одного боку, досить ефективно захищати права національних меншин, а з іншого — інтегрувати різні культури і традиції в полікультурне суспільство [4, с. 169–172].
Висновки
Отже, етнополітичний менеджмент виступає складовою частиною системи державного управління, основним засобом здійснення етнонаціональної політики. На нього покладаються контрольно-регулятивні функції держави у сфері міжнаціональних і міжетнічних відносин.
Як специфічний вид діяльності держави та її структурних елементів, до громадсько-політичних організацій, він передбачає планомірний, свідомий, цілеспрямований вплив на розвиток етнонаціональної сфери суспільства задля певних цілей.