СУЧАСНА ТЕОРІЯ УПРАВЛІННЯ

Слід зазначити, що цей підхід покладено в основу діяльності багатьох великих українських підприємств, які здійснюють нелегкий перехід до ринку. Вони кардинально змінюють напрямки своєї діяльності, пристосовуючись до нових вимог ринку.

2. Концепція внутрішніх ринків корпорацій (чи організаційних ринків). Йдеться про перенесення закономірностей і принципів ринкового господарства у внутрішню діяльність корпорацій. Такі перетворення мають охопити всі підрозділи – лінійні, функціональні, маркетингові і навіть апарат вищих керівників. Вони стають автономними ланками, що купують і продають товари і послуги усередині і зовні і об’єднуються єдиними інформаційними мережами, фінансовими системами і підприємницькою культурою. Завдяки спрощенню операцій організаційні ринки різко скорочують багато видів витрат, увага фокусується на обґрунтуванні переходу від ієрархічних до горизонтальних структур, на пошуку вигідних співвідношень між великими і малими операціями. Відповідно до цієї концепції підрозділи, що мають економічну свободу усередині підприємств, швидше можуть забезпечити зміни у виробництві товарів, наданні послуг, у всій системі відносин зі споживачами. На цій основі і з використанням інформаційних технологій формуються "мережні організації" з окремими автономними ланками, так звані віртуальні корпорації. Це передбачає глибоку децентралізацію керування з розширенням демократичних форм і методів функціонування підрозділів і керівників.3. Теорія альянсів (асоціативних форм організації і управління). Інтеграційні процеси в управлінні, орієнтовані на більш ефективне використання усіх видів ресурсів (і в першу чергу науково-технічних, інвестиційних і фінансових), приводять до появи різноманітних форм горизонтального об'єднання організацій. Утворюються плоскі ієрархії навколо основних процесів зі специфічними цілями в кожному з них. Це не тільки так звані горизонтальні корпорації, але і стратегічні союзи, різні модифікації конгломератів, консорціумів, холдингів, господарських асоціацій і груп. Нова корпоративна модель передбачає розширення кооперування серед конкурентів, постачальників і споживачів і тим самим змінює уявлення про межі організації. Професійні знання й уміння кожного партнера дозволяють створювати “кращу в усьому” організацію, у котрій будь-яка функція і процес реалізуються на світовому рівні. Компанії об'єднуються разом для того, щоб використовувати специфічні ринкові можливості, які для окремо узятих організацій не існують.

4. Теорія людського капіталу. Це теорія всебічного розвитку людських ресурсів. Відношення до людей як до основного ресурсу, до капіталу, а не як до витрат виробництва стає центральним постулатом теорії. В усіх проектах і програмах розвитку організацій основним орієнтиром стає підвищення вагомості людини як суб'єкта управління і як об'єкта управління – з її інтересами, мотивами, стимулами, ступенем задоволеності і т.д. Особливе місце і зараз, і в майбутньому займають проблеми довіри до систем управління, до прийнятих рішень, до їх виконання, до керівників. Захист людини як працівника, як підприємця, як власника відіграє ключову роль у підвищенні ефективності функціонування організацій.

Що ж стосується теоретичного спадку вітчизняної науки управління, то він вибудовувався на зовсім інших засадах. На території колишнього Радянського Союзу сформувались своя управлінська парадигма, яка на відміну від західної опиралась не на самостійне функціонування організації в умовах саморегульованого ринкового середовища, а на жорстку централізацію управління окремими суб’єктами господарювання з боку держави (адміністративно-командна система управління). Це означало, що принцип демократичного централізму лише декларувався (проголошувався), але насправді будь-яка ініціатива на підприємствах, в організаціях не заохочувалась, персонал вважався просто частиною певного механізму (організації), який повинен виконувати роботу згідно своєї посади. Це призвело до втрати конкурентоспроможності економіки країни в цілому і, зокрема, її окремих елементів – підприємств. Певні зусилля для зміни такого становища почали докладатись у 70-х роках (реформа М. Косигіна) та у 80-х роках (перехід до госпрозрахунку). Проте всі ці кроки не змогли створити умов, за яких підприємство було б зацікавлене у власному розвитку. Перехід до ринку виявився несподіваним для більшості керівників, що спричинило погіршення роботи їх підприємств і втрату ними ринкових позицій. Трансформаційний період вимагав застосування нової управлінської парадигми, основними положеннями якої є:

1. Формування і функціонування ринкових господарюючих суб’єктів як відкритих соціально орієнтованих систем.

2. Гнучке поєднання методів ринкового регулювання з державним регулюванням соціально-економічних процесів.

3. Перехід до поліцентричної системи господарювання.

4. Використання повною мірою творчого потенціалу працівників підприємства.

Але створювана в Україні система управління може забезпечити загальний економічний розвиток лише за певних умов. Без сумніву, в її основу мають бути покладені принципи і механізми, що існують у країнах із розвиненою ринковою економікою. Однак при її формуванні необхідно врахувати особливості попереднього розвитку і сучасного стану економіки, менталітет і поведінкові характеристики населення, тривалість періоду перетворень та інші фактори і умови, що є характерними для нашої країни.