Боргова стабільність гривні

Тим часом, нинішнього року у вітчизняній економіці склалися справді унікальні передумови для її відновлення. Йдеться про реальне зростання грошових доходів і позитивний торговельний баланс - поєднання, що сформувалося вперше за останні 12 років. Одне лише збереження поточної динаміки реальних доходів населення гарантує 3-4 відсотки щорічного зростання ВВП. Позитивні ж зрушення в інвестиційній сфері - за відсутності зовнішньоторговельних дефіцитів - можуть збільшити їх ще на 2-3-відсоткові пункти. Валютно-курсове регулювання виявляється істотним чинником збереження цих переваг - у контексті стимулювання як експорту, так і підприємств, орієнтованих на внутрішній ринок. Доцільно також подумати і про більш активні форми тарифної й антидемпінгової політики.

При цьому короткострокові ефекти помірної девальвації можуть виявитися досить скромними на загальному тлі докладених зусиль і супутніх їм результатів. Сьогодні їм, наприклад, не під силу компенсувати прямі збитки від торговельних санкцій, запроваджених Росією та США проти українського експорту. Однак у довгостроковій перспективі поступове ослаблення гривні може бути націлене на нівелювання втрат, тоді як курсове посилення з часом їх лише збільшуватиме.

Політика помірної деваль-

вації, очевидно, більшою мірою відповідає борговому статусу економік, що розвиваються. Їхніми чистими кредиторами є індустріальні держави, що, як правило, мають позитивні торговельні баланси та відносний надлишок капіталів. З огляду на певні економічні й історичні причини, вони торгують переважно одна з одною, так само як й експортувати свої капітали воліють в економічно розвинені країни. Наприклад, 1999 року половина експорту індустріальних країн споживалася їхніми ж економіками. А що стосується міжнародних потоків прямих іноземних інвестицій, то десь із 80 відсотків їх направлялося в країни з високим середнім доходом на душу населення.

До держав-боржників належать майже півтори сотні країн, що розвиваються, із переважно дефіцитами зовнішньоторговельних балансів, розмір яких не покривається припливом прямих іноземних інвестицій. З тих чи інших причин країни, що розвиваються, вдаються до зовнішніх позик. На початок поточного року сукупний обсяг їхнього довгострокового боргу становив 2 трлн. дол. (або 37 відсотків загального ВНП проти 18 відсотків 1980-го), з яких три чверті припадали на державні позики та гарантії. Основними кредиторами економік, що розвиваються, - прямо або через міжнародні фінансові організації - виступають індустріальні держави.Можливість природного стійкого посилення валют країн-боржників не очевидна. Хоча виключати її, безумовно, не можна. Але для цього потрібні вагомі підстави. Вітчизняна ж кредитна історія, монотоварна структура зовнішньої торгівлі та непривабливість для західних інвесторів, на жаль, оптимізму не додають. Україна - це типова країна, що розвивається, із низькими - за класифікацією Світового банку - середніми доходами на душу населення. 1999 року вона посідала 138-му позицію з 207 можливих, опинившись позаду Домініканської Республіки, Гватемали й Албанії. Попри це, в Україні, котра щороку шукає кредитної підтримки тих же Сполучених Штатів, почали всерйоз розмірковувати про ознаки занепаду американського долара, «природні» причини його знецінення і відповідне 20-25-відсоткове зміцнення гривні.

Міра боргової залежності країн, що розвиваються, визначає ступінь несвободи їхніх центральних банків, у тому числі і при виробленні національної курсової політики. Позиція кредиторів при виділенні зовнішніх позик, так само як і при реструктуризації платежів, виявляється істотним чинником формування їхніх валютних резервів. При цьому центральний банк країни-реципієнта, у кращому випадку, лише опосередковано може впливати на їхні рішення. Коли ж мова заходить про міждержавні кредити, головним чинником виявляється власна політична гра держави-донора. Для України цей факт є принциповим, оскільки близько 90 відсотків її зовнішнього боргу припадає на державні позики та гарантії.

Такими є реалії, і їх достатньо, аби порушити питання про те, наскільки взагалі доцільна фіксація валютних курсів у боргових економіках? Чи завжди боргова стабільність валюти є економічно і політично виправданою? Показовим у цьому контексті є співвідношення довгострокового державного боргу країн, що розвиваються, та їхніх міжнародних резервів: на початок поточного року перші перевищували другі удвічі. В Україні - більш аніж у шість разів. При цьому до 2001 року міжнародні резерви Національного банку взагалі мали боргове походження. Слід також врахувати, що сьогодні немає тих інфляційних проблем, з огляду на які номінальна фіксація гривні ще в 1996 році була доцільною.

Коректний вибір валютного режиму пов'язаний не лише з точністю економічного аналізу. Він також може впливати на ступінь політичної свободи країни і пом'якшення її боргової залежності. Цих проблем не мають індустріальні держави - вони є чистими кредиторами й експортерами капіталу, тож не зв'язані проблемою боргової несвободи. Між їхніми валютами сформувалися досить стійкі співвідношення, що еволюційно знайшли відбиток у фіксованих курсах. Їхні грошові одиниці вважаються «твердими», оскільки слугують курсовими орієнтирами для країн-боржників.