РЕЛІГІЙНІСТЬ РИСА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ

Релігія завжди посідала значне місце в житті українського народу і на будь-яких етапах його розвитку була неодмінним складником знищу-ваної національної свідомості.

Релігійність  риса психології особистості та соціальної спільноти безпосередньо пов’язана з їх характером. Згадаймо, що характер скла-дається з двох головних блоків: систем відношень до світу й до себе, в яких нерозривно переплітаються моральні оцінки з позиції “добро  зло”, естетичні  з точки зору “прекрасне  огидне”, емоційні  “подо-бається  не подобається”, та волі, яка спонукає на подолання внутрі-шніх і зовнішніх перешкод на шляху до поставленої мети. Оскільки будь-яка віра є безумовним і рішучим прийняттям на рівні глибинних емоцій-них, моральних та естетичних відношень і керівництва до дії якихось ідей, цінностей, то очевидно, що вона розміщується в обох блоках харак-теру й справляє на них істотний вплив.

Християнська релігія є в самій своїй основі духовною. Людина  біо-соціо-духовна істота. Хоча біологічні інстинкти та соціальні вимоги перебувають в ній у постійному протиборстві; вони разом сковують дух людини, її власне Я, совість  процес внутрішнього визначення добра і зла. Гадаю, що саме в усій цій триєдиній скутості  коріння одвічного трагізму людського існування. Духовне в людині  це те, що дає їй змогу протистояти й біологічному, й соціальному. Християнська любов  най-вищий злет духовності, оскільки в ній людина цілком підноситься над тра-гізмом власного існування, радісно підпорядковуючи дух сили найвищій цінності  життю в усіх його проявах для блага людини.

Справжній християнин досягає в любові щастя душевної гармонії. Для нього віра-любов  джерело блаженства єднання з Вищим світом, в якому панують абсолютні Істина, Добро, Краса. Це блаженство підно-сить дух над усім об’єктивним, але сама вона сприймає свій суб’єктивний стан як об’єктивне вторгнення Вищого Духу в своє Я. Це дає наснагу в жахливих лабетах інстинктів та соціального тиску обирати совістю добро. Істинні християни не шукають виправдання своїх гріхів, що завжди є по-ступками інстинктам та тиску ззовні, хибною сентенцією: “На все воля Божа”. Саме воля  в людині. Бог, згідно з християнським ученням, дав їй свободу вибору добра чи зла. Цим християнство піднесло людину до Царства Духу, яке людина спроможна обрати й вистраждати в собі. Сво-бода морального вибору совістю  найістотніша сутність людини. Зна-ходячи в собі совість, людина підноситься до щастя бути в істинній собі.

Порив до духовної віри наростає в Україні. Людина безпорадно зу-пинилася перед “досягненнями” свого зухвалого розуму, що покладався тільки на власну могутність і здатність створити за допомоги ідеології та науки всезагальне блаженство. Люди з новою силою відчули трагізм сво-єї несвободи  перед ними ж створеними згубними силами, які калічать людські душі й тіла, природу, що стимулює світовідчуття безпорадності й абсурдності людського існування. Дедалі більше здатних мислити й пе-реживати людей доходять висновку, що основа порятунку України в тому, на чому міцно стоїть культура Заходу: в одухотворенні людської душі за-гальнолюдськими цінностями, стрижнем яких є любов в її християнському тлумаченні.

Українська історія сповнена трагедій, головною причиною яких є межове геополітичне становище української землі  “на грані двох сві-тів”. Таке становище породжує граничні ситуації  життя перебуває пе-ред постійною загрозою, є проблематичним. Тому люди шукають підтри-мки й надії у Бога.

Християнство було насильно насаджене народним масам Київської Руси князями та їх дружинами. Народ спочатку не приймав його. Виріша-льною трагічною подією, яка зумовила масове звернення наших предків до християнства, була монголо-татарська навала. Неспроможні проти-стояти всім страшним лихам, що їх принесли завойовники, люди знахо-дили душевну підтримку, розраду, втіху й надію в християнських ідеях про те, що страждання є благом для людини, бо сприяють очищенню й врятуванню душі для вічного блаженство в потойбічному житті. Тобто християнство під час монголо-татарської навали стало для жителів Київ-ської Руси єдиним засобом духовної підтримки, психотерапії, компенсу-ючи душевною втіхою земні страждання. Подальші історичні катастрофи, що призвели до остаточної втрати самостійності й позбавили нашу націю можливості нормального розвитку, з одного боку, з іншого  ще більше зміцнили цей психологічний потяг до християнства.Духовна, виховна, ідеологічна діяльність церкви не була марною, хоча результати її виявилися нескоро  засів церкви падав у ґрунт спри-ятливий, найбільш надійний, хоча й такий, що дає не стрімкі сходи, а по-вільне, проте суцільне проростання. Цей соціальний ґрунт  селянство, яке складало головну масу українського народу. Для психіки селянина, пов’язаного з природою та землею, властива релігійність. Це спричиня-ється багатьма чинниками, серед яких головним є залежність успіху се-лянської праці від природних умов, коли можна сподіватися тільки на ла-ску Божу й просити підтримки тільки у Бога. Селяни  найбільш гнобле-на і знедолена верства населення, і шукати захисту від несправедливос-ті, неправди їм здебільшого доводиться також тільки у Бога. Українське селянство зазнавало соціального гноблення, помноженого на національ-не. Нарешті, природа, серед якої живе селянин, своєю доцільністю, кра-сою, таємничими порухами, грою незримих, незрозумілих для людини, часом грізних, жахаючих сил тощо переконливо говорить про Творця, тим більш переконливо, що мало не єдиним джерелом інформації про навко-лишній світ для селянина була церква.