Антивоєнні оповідання Г.Белля в соціально-історичному та літературному контексті

Найбільш яскравими майстрами “короткого оповідання” в Західній Німеччині післявоєнного часу були В.Борхерт, В.Шнурре, І. Айхінгер, Е.Шнабель, Г.Бендер, З.Ленц, Г.Белль. У післявоєнній літературі НДР оповідання знайшло свій подальший розвиток у творчості А.Зегерс, В.Бределя, Д.Нолля, Ф.Фюмана.

Німеччина ще не встигла очуняти від страшного лиха війни, отямитися від пекельного потрясіння, в яке її було втягнуто. Тому питання, які передусім хвилювали німецьку післявоєнну літературу, – це розправа з фашизмом, усвідомлення кожним громадянином Німеччини своєї участі у скоєнні гріхів перед іншими народами, пошуки виходу з нестабільної післявоєнної ситуації. А для цього необхідна була така форма, за допомогою якої можна було б передати переживання особистості, яка пройшла через страхіття війни, показати той невиліковний відбиток, що наклала війна на долю кожної людини. І “такою формою, на думку західнонімецького дослідника Р.Кільхельмана, було сконцентроване, стисле коротке оповідання – “Kurzgeschichte”,– ритм і мова якого відповідали способу утвердження задуму” [6].

Якщо згадати теорію оповідання, то його жанровими особливостями є стрімка кульмінація, загост¬рена увага на конкретній миті, однолінійність сюжету, обмежена кількість персонажів, відсутність розгорнутих описів, вичерпних характеристик героїв, смислова навантаженість художніх деталей, лаконічність мови. Далі ми конкретніше зупинимося на деяких ознаках оповідання, що характеризують його як жанр, але під кутом тих жанрових своєрідностей, які наклала на цей жанр воєнна та післявоєнна дійсність. За методологічну основу візьмемо антивоєнні оповідання Генріха Белля, творчість якого відзначалася тим, що, що б він не писав, коли б і за яких умов, завжди у нього помітна присутність війни. І, як зауважив М. Рейх-Ранікі у своєму критичному творі “Більш ніж поет. Про Генріха Белля.”, в якому він називає і негативні сторони творчості письменника, а саме – докоряє, що письменник інколи міг написати необдумані, слабкі, невдалі роботи, якесь нерозсудливе речення, але в нього не було жодного висловлення, “в справедливості якого він не був би переконаний. Його життя і творчість були позбавлені брехні” [3, 9].Саме оповідання Г.Белля – заслуговуючий на увагу приклад синтетичного використання досвіду багатої спадщини попередніх поколінь, а також оновлення та збагачення його традиційних ознак на новому етапі розвитку. І яку б грань письменницької манери ми не вивчали, всюди можна знайти те нове, неповторне, що присутнє тільки у нього. Для прикладу розглянемо структуру оповідань письменника, їх побудову. У Г.Белля вона своєрідна. Як правило, його оповідання позбавлені експозиції, фінали заокруглені, інколи недовершені, зав’язка часто міститься десь поза межами твору, сюжетні вузли нерозв’язані. Маючи на меті не прямий показ воєнної дійсності, а її відображення у свідомості людини, письменник будує своєрідно і сюжет, здебільшого базуючи його на внутрішньому монолозі головного героя. Оскільки композиція у Г.Белля ніколи не відзначається якоюсь вишуканою інтригою, напруженістю фабули, то у відображенні світосприйняття письменника значну роль відіграє інтонаційна та ритмічна навантаженість того, про що розповідається. Деякі оповідання Г.Белля вирізняються і логічною недовершеністю; письменник часто покидає своїх героїв у невизначених ситуаціях, інколи навіть перед лицем смерті (“…і став дожидати її, прокляту”– так завершується оповідання “Сімнадцять плюс чотири”; “…він кричав і кричав, не відаючи, що Бог уже почув його молитву”– такий фінал оповідання “Невідомий солдат”); часто читач змушений здогадуватись, якою буде подальша доля героїв (“Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”, “Vive la France!”, “Тоді в Одесі”).

Надзвичайно важливою в оповіданні є наявність підтексту. Недоговореність змушує читача більш інтенсивно сприймати текст, спираючись на власний життєвий досвід. У Г.Белля підтекст робить оповідання змістовними, багато слів та словосполучень, кинутих автором, на перший погляд, мимохіть, стають опорними, за ними ховається глибокий зміст пізнання. За манерою використання підтексту Г.Белль близький до Е.Хемінгуея, у якого письменник почерпнув і психологічне навантаження твору, й акцент на душевний стан людини, і непатетичний тон оповіді. Події, зображені Г.Беллем в антивоєнних творах, відбуваються на фоні війни, яка стає основою для створення підтексту, і читач поза рядками усвідомлює всю руйнуючу, погубну силу війни, відчуває безпомічність людини перед нею.

Поряд з композицією, темою, сюжетом, невід’ємним компонентом літературного твору, а особливо оповідання, є художня деталь. Саме написання оповідань у Генріха Белля є відбором деталей, умінням їх так розмістити, щоб у читача створювався єдиний образ зображуваного, щоб оповідання сприймалося на одному подиху, щоб сучасна письменнику дійсність як фон основних подій зі всією своєю послідовністю сприймалась як єдиний комплекс. Беллівська деталь насичена глибоким змістом, у порівняно невеликих оповіданнях він розгортає перед нами безмежну картину життя, змушує читача вловити ту невидиму “підземну течію” оповідання, яка розкриває весь його зміст і суть. Каска в оповіданні “Коли почалась війна” стає алегоричним уособленням початку війни: “Я згадав, що каску ніби надягають після оголошення бойової тривоги, і мені стало страшно”. Каска асоціюється зі страхом героя перед майбутнім, що його чекає і буде, без сумніву, жахливим.

У цьому ж таки оповіданні є слова “натуральна кава і безкоштовні сигарети – це вірна ознака війни”. Така деталь, ховаючи за собою глибокий зміст, означає, що війна – це реальність, хоча героям так хочеться думати, що це тільки якийсь химерний сон: “Все просто дурний сон” (“Незнайомий солдат”), “Все було ніби сон” (“Vive la France!”). В оповіданні “Пригоди одного солдатського клунка” читаємо речення: “У 1929 році він (Вільгельм Хабке) вступив у партію, що присвоїла собі брудно-коричневу форму”. Автор забарвлює форму нацистів таким огидним відтінком не випадково, адже цей колір притаманний і їх брудним людиноненависницьким діянням. А деталь “солдатський клунок” – це своєрідна персоніфікація воєнної бувальщини, мілітаризму; вона стає ниткою, яка поєднує сюжетні вузлики поодиноких людських доль. Наприклад, художня деталь “трясина серця” в оповіданні “Причина смерті – ніс гачком” свідчить про хитке становище людини на війні, безпорадність перед воєнною могутністю, коли вона сама не керує своїми діями. Досить часто події у Г.Белля розгортаються на вокзалі (“Звістка”, “З того часу ми разом”, “Прощання”, “Зупинка Х”). “Вокзал”, “поїзд” – це символи жебракування, душевної збентеженості, порожнечі, безпритульності. Це також свідчення того, що людина на війні перестає бути сама собою, вона захоплена машиною війни і не може знайти собі місця в цьому ворожому світі. Отже, своїх героїв художник наділяє якостями безпомічності, страждання, безпорадності. В оповіданнях він творить тонкий психологічний ланцюжок переживань героя. І яким би не був його герой, він завжди є жертвою обставин. Він не діє, він страждає.“Беллівський герой періоду війни – оскільки ми маємо по суті справу з єдиною постаттю, яка наділена різними іменами і показана в різних ситуаціях – видніється на цілком зміненому тлі, але він залишається викликаючою співчуття жертвою обставин. Зображається нужда індивідуума, спричинена часово-історичними умовами, його матеріальна й фізична вбогість, плутанина почуттів і моральних критеріїв. Як і війна, так і післявоєнний час видаються фатумом, якому безнадійно передане творіння. Підліток в оповіданні “Смерть Лоенгріна”, що намагався красти вугілля, і в якого при цьому влучила куля, лежить так само безпорадно, як і солдат в оповіданні “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…” [3, 25].