Генріх Гейне. Життєвий та творчий шлях

Гідною подиву видається працездатність поета протягом цих важких років. Ледь чутно, пошепки (губи та язик вже його не слухалися) диктував Гейне свою прозу, пронизану язичницькою повнотою почуттів, іскристими веселощами та іронією, — «Бо¬гиня Діана», «Фауст», «Боги у вигнанні». Він звер¬тається до нового поетичного жанру і створює зна¬мениті «Романсеро» — короткі, в дусі балад, та довші, в стилі поем, поезії. Подумки він мандрує в них на Схід («Азр»), в античну чи біблійну старовину («Бог Аполлон», «Цар Давид»); його приваблюють лицарські часи («Рюдель та Мелісанда»), німецька чи англійська історія («Валькірії», «Король Річард»). Його новим творам властиві дотепність та раблезіанська закоханість у життя, ніжний ліризм і мрійливість:

Присмерком щодня приходить

Чарівна дочка султана

До ясного водограю,

Де вода дзюрчить, хлюпоче.

Дивиться щодня на неї

Юний раб над водограєм,

Де вода дзюрчить, хлюпоче,

Дивиться щодня — й марніє.

До раба дочка султана,

Усміхаючись, підходить.

«Як твоє ім'я,— питає,—

Звідки ти й якого роду?»

І говорить раб: «Я звуся

Мохамед з країни Йемен,

А походжу з роду Азрів,

Що вмирають, покохавши».

(«Азр». Переклад Леоніда Первомайського)

1848 року у Франції та Німеччині спалахнула ре¬волюція. Гейне став очевидцем барикадних боїв у Па¬рижі. Але ця революція не викликала в нього душев¬ного піднесення. У травні поета доставили до Лувру, де він кілька годин провів перед знаменитою античною статуєю Венери Мілоської. Навіть умираючи, Гейне не міг залишитися без духовного харчу. Йому читають новинки літератури, серед яких — перші романи Діккенса, твори Дюма, Гоголя, драми Шіллера, «Фауст» Гете. «Ми читали з ним і Біблію, яку він знав майже напам'ять. Часом я зачитував йому цілі глави, пере¬важно із Старого Заповіту»,— писав секретар.

47 лютого 1856 р. Гейне помер. Похорон відбувся на кладовищі Монмартр, згідно із заповітом — без релігійних обрядів і промов. За труною йшли друзі поета — письменники, журналісти.