АНАЛІЗ РОМАНУ «СОБОР» Олеся Гончара
Можна з впевненістю сказати, що творчість Олеся Гончара загально¬людська, бо про загальнолюдські цінності він вболіває у кожному своєму творі. Який період історії нашого народу не розглядав би автор, — скрізь простежуються найвищі цінності життя — свобода і людяність.
Стосовно свободи, здавалось би, зрозуміло, якщо мова йде про бо¬ротьбу з ворогом. А от у мирний час... У мирний час, коли не існує відкритого антагонізму, поняття «свобода» сприймається абстрактно. Але саме проти цієї абстрації і протестує автор, створюючи образи лю¬дей, вільних у своєму виборі, у своїх судженнях і переконаннях. Шлях до свободи фізичної завжди супроводжувався кров'ю, смертю, руйнівництвом. А хіба шлях до свободи духовної коли-небудь був легким? Напевно, ні, адже руйнівна спроба торкалася і людських душ, а смерть духовна навряд чи легша за смерть фізичну.
1 Саме тому Олесь Гончар так багато уваги приділяв зображенню ду¬ховної краси представників повоєнного покоління і викриттю їхніх не¬гативних проявів.
Українська література 60—70 років почала шукати нові форми для показу істинно людських цінностей. На жаль, більшість цих творів або чекали свого часу, або були вилучені з літературного процесу. Це стосу¬валося творчості Валерія Шевчука і Романа Іваничука, Григора Тютюн¬ника І Олеся Гончара, адже роман «Собор» було заборонено літератур¬ними критиками на двадцять років)
Та хіба могла сподобатись тогочасним ідеологам правда про кар'є¬ризм деяких офіційних осіб, риси яких уособлює в собі Володька Лобо¬да? Саме з ініціативи таких робіт руйнувалися пам'ятки архітектури, знищувались родючі ґрунти, осушувались повноводні ріки. Дивлячись на красу дніпровських плавнів, Володька виношує руйнівну ідею: «За¬топити або, навпаки, осушити?» Про Лободу і про таких, як він у ро¬мані «Собор» сказано: «Не Архімед, не Галілей — чиновник іде по світу, він задає тон... Так, так, великий чиновник двадцятого століття. Ейнштейн ніщо порівняно з ним. Той робить відкриття, а цей вирішує.
Кнопки натискає. Кладе резолюцію на твоїй долі». Такі ж чиновники вершили долі представників сільської молоді, які не мали права виїха¬ти з села.
У самому творі можна віднайти рядки, якими Олесь Гончар передба¬чав реакцію чиновників на свій роман: «Треба й сучасних авторів підчи¬тати, щось вони ж там пишуть? Щось... мислять? Лобода одразу нахму¬рився: ох, знаємо тих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм... Вічні питання їм подавай, вічні істини, їм би оцей собор — стояли б і вік на нього молились... Ні, розбалували ми їх!..»
«Стало, зокрема, зрозуміло, що на час виходу у світ роман поділив долю творів, які за рівнем проникливості і гостроти художніх узагаль¬нень та завбачальності багато в чому випереджали свою добу — саме в плані акцентування на проблемах, які з плином років набули ще більшої злободенності. Властива й іншим Гончарєвим творам, ця якість вияви¬ла себе в «Соборі», може, з найбільшою силою. Принаймні перечитую¬чи роман, не раз ловиш себе на думці, що написаний він саме нині, а не двадцять років тому — такими першовідкриттєвими, розвідувальними ознаками твір наділений»1
Центральним образом твору є образ собору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв'язок поколінь, є верховним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу І внут¬рішню силу. Тому сприймається він як жива істота: «Вночі собор мо¬лодіє. Зморшок часу на ньому не видно...»
Проте найголовнішою в творі є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умов¬них табори — захисників цієї величної споруди та недругів.
Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. У кожного з героїв твору своя доля, своя історія, свій шлях. Але єднає їх моральна чистота, виражена у їхньому відношенні до праці, до природи, до культури свого народу. Душі Єльки і Миколи, Віруньки й Івана, Ізота Лоботи і Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарб¬ного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Таке уособлення непо¬рядності як Володька Лобода не може їх морально зіпсувати.
Справжнім красенем постає перед нами Микола Баглай. Студент-мрійник, він сповнений такої глибокої віри в життя, що ладен пожерт¬вувати ним в ім'я людей. В ім'я людей будували давні майстри свою святиню, в Ім'я людей захищав її професор Яворницький від махновсь¬кого розгулу, в ім'я людей став на захист собору ще один оборонець — Микола Баглай. Юнак любить свій край, в якому виріс, з пошаною