З історії підручників словесності ХІ-XVIII ст. - предтеч навчальних книжок з літератури

Новизну теоретичних основ Я.А.Коменського можна звести до кількох важливих положень, які видатний педагог реалізував у власному підручникотворенні і практичній педагогічній діяльності [20]:

- матеріал для навчання адаптується з урахуванням психології та обдарованості дітей певного віку і подається у драматизованій формі;

- слово і предмет, який воно позначає, вивчаються разом;

- до тексту підручників уводяться ілюстрації як практична реалізація принципу наочності у навчанні;

- для навчання створюються не тільки підручники, але й хрестоматії;

- підручники укладаються для кожного класу з урахуванням особливостей дитячого сприймання;

- використання підручників відбувається за певною методикою (принципи відбору книжок, методика читання, техніка виписок тощо) ;

- друкування навчальних книжок ведеться за певними вимогами, які передбачають поділ матеріалу на розділи, стовпці, параграфи з певним простором як на берегах, так і між окремими рядками;

- зміст підручників будується на принципах наступності і концентризму;

- провідним стає "природний метод навчання", заснований на самостійній, творчій , пізнавальний діяльності дитини;

- у підручниках вживається рідна мова школярів (у підручнику з латинської мови);

-у підручниках подається не лише граматичний лад мови, але, що найголовніше, засвоюються знання про природу і людину;

- учителі забезпечуються посібниками для керівництва навчання дітей і правильним використанням дитячих підручників.Такого рівня вимог українські навчальні книжки не могли досягти навіть у ХІХ ст. в Галичині, де існували українські школи і українська педагогічна думка досягла певного розвитку. Причиною цього, звичайно, була слабка розвиненість підручникотворення в умовах колоніальної залежності українського народу. Разом із тим гуманістичні ідеї видатного педагога і його практичні здобутки у багатьох галузях педагогіки, дидактики і підручникотворення стимулювали і стимулюють професійну діяльність українського вчительства і науковців-методистів протягом кількох століть.

Пізніше складовою частиною підручників із літератури стали елементи риторики як навчального предмету XVI-XVII ст. Ця наука чи не найбільше передала своїх методів і прийомів методиці літератури, адже викладачі риторики ставили своїм завданням навчити учнів писати твори, в яких потрібно було вміти використовувати цитати з давніх грецьких і римських авторів, наводити приклади із давньої історії, обґрунтовувати свої докази, вміти зв'язано і переконливо висловлюватися тощо.

Д.Мордовець, досліджуючи значення риторики у житті суспільств східнослов'янських народів, стверджував, що ця наука посідала надзвичайно важливе місце в освіті XVII-XVIII ст. Теорія і практичний досвід цієї науки були необхідними у будь-якому письмовому творі, в статтях, посланнях, у бесідах, творах. Її вивчали всі видатні люди епохи [18, 58].

У братських школах і в Києво-Могилянській академії науку красномовства - риторику - спочатку вивчали за латинськими підручниками періоду античності. Як і в західних школах, в Києво-Могилянській академії, наприклад, після курсу граматики передбачалося вивчення поетики (навчання складати вірші), а потім риторики. Далі учні повинні були студіювати літературні зразки. Крім світової ораторської класики, учнів ознайомлювали й з представниками вітчизняної ораторської творчості - як давньоруськими, так і староукраїнськими.

Згодом наука красномовства вивчалася за власними вітчизняними підручниками, в яких риторика і поетика вміщувалися поруч.

Ефективно застосовували мистецтво риторики такі видатні діячі української церкви, культури і політики, як Феодосій Печерський, Митрополит Іларіон, вчений Кирило Туровський та багато інших. З XVI ст. відомими в Україні стали послання І.Вишенського - вершинні досягнення українського полемічного мистецтва.