Оскар Уайльд
Цей твір — ідеальний приклад парадоксальної (пе¬ревернутої) фабули. Закоханий у свою зовнішність Доріан Грей ладен закласти душу дияволу, аби не старіти і залишатися вродливим юнаком. І відбувається незви¬чайне, протиприродне, фантастичне: зображений на портреті Доріан Грей фізично старіє, його намальоване обличчя вкривається зморшками, його врода гине, а сам Доріан у житті залишається молодим і гарним. Та настає час, коли Доріан готовий знищити свій портрет, який є свідком його безчестя і підступності. Він кида¬ється на своє зображення з ножем. Відчайдушний крик пролунав у великому будинку. Слуги, вбігши до кімнати господаря, побачили на стіні прекрасний портрет мо¬лодого Доріана Грея, а на підлозі з ножем у грудях лежав мертвий старий чоловік.
“Портрет Доріана Грея” можна вважати взірцем інтелектуального роману кінця ХІХ століття. У цьому творі втілено найдорожчі для письменника думки, що визначали спосіб і стиль його власного життя. «Роз¬крити себе і втаїти митця — цього прагне мистецтво»,— сказано в авторській передмові до роману. Але в ньому відчувається потужний струмінь автобіографізму, і саме суб'єктивність надає зображеному психологічної досто¬вірності.
Відомо, як виник задум роману: одного разу в май¬стерні свого приятеля Уайльд познайомився з натурни¬ком, який вразив його досконалістю своєї вроди. «Який жаль,— вигукнув письменник,— що таке славне ство¬ріння мусить старіти!» На це художник, погодившись, додав: «Чудово було б, якби він залишався такий точнісінько, як зараз, а натомість щоб його портрет старів і вкривався зморшками».
Ця розмова торкалася проблеми, яка ніколи не пе¬реставала хвилювати письменника: взаємини життя і мистецтва. Із цією проблемою тісно пов'язана інша: мораль і мистецтво, роль етичного та естетичного у житті. Для Уайльда, як відомо, ці слова були майже антонімами. Протиставлення мистецтва і життя, мис¬тецтва і моралі породжує ряд інших протиставлень, що ними переповнений роман. Усе яскраве, блискуче, пре¬красне пов'язане з мистецтвом; усе сіре, буденне — із життям. Навіть свою наречену Доріан Грей кохає доти., поки бачить у ній літературну героїню: Джульєтту, Офелію, Розалінду, Беатріче, Корделію. Як тільки Сібіл Вейн по-справжньому закохалась і перестала жити уяв¬ним життям своїх героїнь на сцені, кохання Доріана минає. Коли трагічно пішла із життя Сібіл, Доріан не пролив жодної сльози, а своєму другові зізнався: «Якби я прочитав це у книжці, я ридав би! А от тепер, коли це сталося у житті, і сталося зі мною, воно виглядає занадто дивовижним, щоб проливати сльози».Роман насичений детальними описами великосвіт¬ських віталень, будинку і кімнат Доріана Грея. Сам герой визнає: “Я кохався на красивих речах, до яких можна доторкнутись і взяти до рук. Старий грезет, зелена бронза, лаковані дрібнички, різьблення із сло¬нової кості, вишукані інтер’єри, розкіш, пишнота — усе це дає чимало втіхи”.
Що ж до пейзажів у романі, то вони вражають своєю штучністю, відшліфованістю: “Небо тепер стало чисто опаловим , і на його тлі навколишні дахи виблискували, мов срібло”. Тіні сріблясті, а небо сяє, наче чудова перлина. Штучну красу Уайд плекав, від природної відвертався. З усіх витворів природи він любив лише квіти. Особливо часто на сторінках роману з'яв¬ляються орхідеї та тюльпани: «Тюльпани на клумбах по той бік алеї пломеніли тремтливими огнистими язич¬ками. Білий порох трепетною хмаркою духовитої пудри зависав у повітрі. Мов якісь величезні метелики, пур¬хали й колихались барвисті парасольки квітів». Квіти в нього оранжерейні, штучно викохані, начебто несправжні.
Мистецтво для Уайльда вище за життя, а отже і за природу. Саме тому світ речей, тобто витворів рук людських, превалює в романі над світом природним.
«Портрет Доріана Грея» найповніше виражає есте¬тизм Уайльда. Вчинки і висловлювання героїв роману підпорядковані тому, щоб якнайяскравіше висвітлити думки і погляди письменника.
Чи не тому критики неодноразово наголошували: лорд Генрі Уоттон — двійник Уайльда. Справді, про¬тягом усього роману цей герой висловлює найзаповітніші думки письменника. Перед читачем постає салон¬ний апостол насолоди і розкоші, яким був сам автор. Образом Доріана Грея, людини з неабияким мистецьким темпераментом, Уайльд переконує у реальності закладеного в романі конфлікту — між мистецтвом і життям, мистецтвом і природою, мистецтвом і мораллю. Цей конфлікт настільки реальний, що, як ми вже знаємо, він справдився у житті Уайльда.
Водночас головні герої роману — Доріан, лорд Ге¬нрі, художник Безіл Голуорд — не є характерами зі всією складністю і багатогранністю реакцій на дій¬сність, тобто не є характерами реалістичними. Пишучи роман філософсько-символічний, Уайльд начебто вста¬новлює теоретико-естетичну схему, в рамках якої і створює образи своїх героїв. У романі багато діалогів, майже на кожній сторінці ведуться бесіди, що розкри¬вають життєву філософію кожного з героїв, а в сукупності — самого автора. Три головні персонажі виражають різне ставлення до життя.