Михайло Лермонтов, життя і творчий шлях (1814-1841)
Трагічне безсилля героя призводить до відмови від усяких пошуків. Мцирі охоплює марення, він прагне забути холод й знайти спокій. Хлопець зазнає поразки, але це не відміняє поривань до волі, прагнень гармонії з природою, з буттям. Уже самі по собі ці поривання є символом непримиренного, незаспокоєного й бунтів¬ливого духу. Незважаючи на те що сила духу згасає без «їжі» і Мцирі шукає при¬хистку «в раю, В святом, заоблачном краю», він все-таки готовий обміняти «рай й вечность» на вільне, повне небезпек життя у країні батьків. Страждання й тривоги "героя вмирають разом із ним; бажаної волі не досягнуто.
Трагізм Мцирі не тільки в тому, що він не знаходить конкретного шляху, який веде на батьківщину, до вільного, «природного» життя, але й у тому, що такого шляху немає взагалі, бо немає повернення до історичного минулого. У поемі «Мцирі» відбито «вечный ропот человека», його одвічний пошук, невпинну боротьбу за творення й утвердження в собі та у світі найвищих людських цінностей, що істо¬рично нагромаджуються і передаються від людини до людини, від покоління до покоління, від епохи до епохи.
У Лермонтова багато віршів - «двійників». Його напружені пошуки, енергія духовно зростаючої душі приводила його до повернення мотивів, тем і навіть композицій віршів. Такими «двійниками» є вірші «Монолог» і «Дума». «Дума» — один із найвизначніших віршів поета, присвячених громадянській темі. Цей твір — роз¬думи наодинці із собою. «Печально я гляжу на наше поколенье!» — так почина¬ється вірш. Але ліричний герой не відокремлює себе від своїх сучасників, хоча й може подивитися на них немовби «збоку». Так з'являється загальне «ми». Байду¬жість, із якою покоління ліричного героя ставиться до життя, навіть до своєї долі, заслуговує на осуд. Жага дій, активної участі в житті країни, що властива лише одиницям і не підтримана цілим поколінням, призводить до того, що «в начале поприща мы вянем без борьбе». Не ототожнюючи своєї позиції з позицією поко¬ління, поет водночас відчуває себе і в ньому, і поза ним.Поет відчуває себе дедалі самотнішим. Тема самотності залишається однією з головних у зрілій ліриці поета. Про це свідчать багато віршів, серед яких «І нудно і сумно...» (1840). У цих творах — щире і глибоке страждання від неможливості подолати вимушену самотність, прагнення вирватися з її трагічного кола. Вірш «І нудно і сумно...» — справжня лірична сповідь.
Поет із журбою говорить про те, що «нікому руку подать // Як горе у душу прилине...» Він сумує глибоко й щиро про те, що в житті «і радість, і мука, і все це мінливе!». Та й саме життя в цілому, «як поглянеш на нього уважно навк¬руг — // Лиш жарт, де ні змісту, ні глузду немає!»
Твір написано амфібрахієм. Першій і третій рядки довші — так поет передає неквапливість роздумів. Другий і четвертий рядки не тільки коротші, а ще й різної довжини. Це допомагає Лермонтову відтворити настрій вагання та суму.
Вірш «На дорогу йду я в самотині...» (1841) підсумовує довгі роздуми Лермонтова над проблемою «людина і природа», або навіть «людина і всесвіт». Двадцять рядків твору вражають художньою виразністю і композиційною довершеністю. Світ при¬роди, сповнений гармонії, спочатку різко протистоїть людині з її збентеженим внутрішнім світом, муками, відчаєм. Але далі виникає уявлення про можливість злиття з природою і примирення з людьми, не втрачаючи при цьому свого «я».
Жду лише я тиші до тривоги. Я б хотів спокійно так заснуть.
Це — бажання гармонії, поривання перебороти неволю, дисонанси і зло світу, але подолати не боротьбою, не поєдинком, а досягнувши гармонії без зусиль. Поет, що завжди бажав зміни станів, завжди рвучкий, тепер бажає спокою вічності. У цьому і його втомленість, і визнання справжніх цінностей буття: свободи і спо¬кою, тиші, гармонії, любові.
Вірш відзначається глибоким філософським змістом. Він надзвичайно емоцій¬ний, пройнятий гарячим почуттям любові до людей, природи й світу. Це один із шедеврів Лермонтова.
«ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ»
Роман складається з п'яти частин — повістей, кожна із яких має свою назву, свій сюжет і жанрово відрізняється одна від одної. Але головний герой об'єднує всі ці повісті в ціле, в єдиний роман.
Історію розчарованої печорінської душі викладено у сповідальних записках героя з усією безпощадністю самоаналізу; Печорін безстрашно говорить і про свої ідеа¬лістичні поривання, і про темні сторони своєї душі, і про суперечності свідомості. Проте цього мало для створення об'ємного образу; Лермонтов уводить у розповідь інших оповідачів, не «печорінського» типу — Максима Максимича, мандрів¬ного офіцера, Віри, княжни Мері, Грушницького, доктора Вернера. Усі описи зовнішності героя теж спрямовані на відображення душі (через обличчя, очі, фігуру та деталі одягу). Лермонтов ставиться до свого героя не іронічно; проте сам тип печорінської особистості, що виник у певний час і у певних обставинах, — іронічний. І Так задається дистанція між автором і героєм; Печорін зовсім не alter ego Лермонтова.