Матвій Шестопал

Праця Матвiя Михайловича Шестопала, яка пропонується увазi читачiв, має сумну iсторiю, як i життя її автора. Коли в 1968 роцi я став працювати викладачем факультету журналiстики Київського унiверситету, Матвiя Шестопала там уже не було, його викинули з роботи, заплямували iм’я рiзними -iзмами, залишили без шматка хлiба i можливостi його заробляти. Мав єдину зустрiч iз ним десь на початку сiмдесятих рокiв, зустрiч на вулицi, бiля унiверситетської бiблiотеки, пiд час якої iнший викладач факультету журналiстики В.В.Полковенко i познайомив мене. Кiлька хвилин розмови - i яскрава пам’ять про нього на все життя: енергiйний, ерудований, комунiкабельний. Пiзнiше, коли натрапив у книзi мемуарiв Iллi Еренбурга згадку про зустрiч iз Матвiєм Шестопалом, офiцером, учасником вiйни 1941-1945 рокiв, я глибше зрозумiв цю людину, а враження доповнювали його колишнi студенти, якi говорили про нього лише iз високим пiєтетом, а 17 грудня 1997 р. влаштували прекрасний вечiр пам’ятi свого вчителя у Спiлцi письменникiв, хоча членом Спiлки письменникiв України Матвiй Шестопал не був. Це було пошанування недожитого вiсiмдесятирiччя видатної людини. Уже в 60-х роках на факультетi групою викладачiв була розпалена безпрецедентна iдеологiчна боротьба, оскiльки факультет журналiстики вважався iдеологiчним i був зорiєнтований на виховання “iдейно загартованих, вiдданих i вiрних справi Ленiна i Комунiстичної партiї iдеологiчних бiйцiв”. Десятки студентiв були виключенi iз комсомолу i з унiверситету тiльки за те, що 22 травня з’являлися в парку Шевченка. Партбюро факультету зобов’язувало нас, викладачiв, роз’яснювати студентам перед 22 травня, що цей день буржуазно-нацiоналiстична емiграцiя вiдзначає як свято, пов’язане iз перенесенням праху Т.Шевченка iз Московщини в рiдну землю, i що ми не можемо солiдаризуватися з ними. I ми роз’яснювали, а студенти йшли в парк Шевченка, щоб уже через кiлька днiв пiти з унiверситету. На 1968 р. уже “пiшли” з унiверситету i викладачi Шестопал, Клинченко, добивали Романа Iванченка. Мене, як нового викладача, виховував професор Суярко: “От стоять барикади: з одного боку барикад я, а з другого - Р.Iванченко. В кого ви стрiлятимете?” Кожен мусив у когось стрiляти. Ядро стрiльцiв по класовому ворогу складали секретар партбюро професор Володимир Андрiйович Рубан (колишнiй помiчник Л.М.Кагановича), Василь Елiазарович Прожогiн (один iз тих, хто започаткував цькування В.Сосюри за вiрш “Любiть Україну”), Леонiд Олексiйович Суярко, меткий, iз бiгаючими в рiзнi боки очицями, “пляшущий человечек”, що брак зросту компенсовував пiдгуцикуванням за кафедрою навшпиньки, щоб здаватися вищим. Хижим поглядом постiйно вишукував iдеологiчну жертву i знаходив якусь садистську задоволенiсть, спостерiгаючи за “конаючою” жертвою, байдуже, хто це - чи професор О.К.Бабишкiн, чи студент першого курсу. Коли ж i Суярка врештi звiльнили з унiверситету за дезорганiзуючу роботу, вiн опинився в Iнститутi народного господарства, де знову взявся “наводити iдеологiчний порядок”. Були й iншi їхнi поплiчники. Колишнiй випускник факультету журналiстики письменник-шiстдесятник Станiслав Тельнюк вивiв у повiстi “Грає синє море” образи єзуїтiв, прототипами для яких послужили названi професори й iншi викладачi факультету журналiстики. I це вже само собою багато про що говорило, а прiзвища героїв повiстi Рубанчик, Суяртицький мало приховували справжнi прiзвища Рубана чи Суярка. Це справдi були iдеологiчнi єзуїти, якi з’їли й Матвiя Шестопала. Чому про це згадую? Тому, що бiльшiсть iз цих “борцiв за чистоту партiйних рядiв” були євреями або прихованими євреями, що не мiняло сутi. Матвiй Шестопал вирiшив розiбратися, розглянути в iсторичному розрiзi роль єврейства в українськiй iсторiї, iсторичне спiвжиття українського i єврейського народiв на теренах України. Шестопал розумiв, що єврейство в ставленнi до українського народу неоднорiдне. Коли в 1972 р. пiсля арештiв української iнтелiгенцiї передi мною було поставлено вибiр: або як безпартiйному iти з iдеологiчного факультету геть, або вступати в члени КПРС - друзi порадили: вступати. Якось зустрiвся iз своїм колишнiм науковим керiвником професором Ю.С.Кобилецьким i розповiв про ситуацiю, вiн запитав, хто буде давати рекомендацiю в партiю, i, коли почув вiд мене про намiр звернутися за рекомендацiєю до професора Рубана, зiрвався на крик: “Я тебе поважати перестану, вiтатися не буду з тобою, тiльки вiзьмеш рекомендацiю в Рубана. Менi його жiнка в 1937 р. кричала: “Мы еще вашей кровью крыши красить будем”. I фарбували...” Це вони змусили Ю.С.Кобилецького пiти з посади декана фiлологiчного факультету, а потiм i з унiверситету тiльки за те, що вiн не вiдмовився вiд присвяти у вiршi В.Сосюри “Любiть Україну”. Знав про все це Матвiй Шестопал, i не тiльки з унiверситетського життя. Та були i в унiверситетi такi викладачi-євреї, як милий, ерудований, всерозумiючий Вiталiй Тоїчкiн. Спився вiд безвиходi i дуже молодий пiшов iз життя. Були представники молодого єврейства, що разом iз українцями iшли в табори для полiтв’язнiв, де їх такi ж рубани, прожогiни, суярки вчили, якими дорогами треба йти “до свiтлого майбутнього”. Це все було в XX столiттi. А є й iсторiя попереднiх вiкiв, бо євреї на нашiй землi живуть ще з часiв Київської Русi. Сьогоднi оцiнки мiжнацiональних українсько-єврейських взаємин трактуються з полярно протилежних позицiй як однiєю, так i iншою стороною. Бачимо спроби будь-яку розмову про єврейсько-українськi справи обiрвати на пiвсловi, залякати антисемiтизмом, юдофобством, вимогами каяття (?) перед єврейською громадою Києва i України. З українського боку - бачимо пiдхлiбство, загравання або схиляння перед фiнансовими та iдеологiчними розбiйниками з єврейського табору. Та на чужий роток не надiнеш хомуток, як говорять у народi. Та й сам народ давно хотiв розiбратися у своєму iсторичному спiвжиттi з євреями, створивши кiлька народних дум про євреїв-орендарiв, якi в ХVI-ХУII ст. “приватизували” навiть православнi храми. У 30-х роках XX ст., як правило, євреї-чиновники вирiшували, якi храми треба висаджувати в повiтря. Iснує й численна наукова лiтература, створена без публiцистичних домiнант конфесiйного чи соцiального порядку. У сьомому томi “Трудов этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край” (1872) П.П.Чубинського перша частина тому (211 сторiнок) присвячена висвiтленню життя євреїв на Українi, їхньої iсторiї, звичаїв i т.д. Незабаром з’являється об’ємне дослiдження iсторика I.Малишевського “Евреи в Южной Руси и Киеве в Х-ХII веках” (1878). Iсторiї євреїв на Українi був присвячений i “Збiрник праць жидiвської iсторико-археографiчної комiсiї” (1928) за редагуванням Iллi Галанта. Соломон Гольдеман видав заходами української дiаспори працю “Жидiвська нацiональна автономiя в Українi 1917-1920” як 182-й том “Записок Наукового товариства iм.Шевченка”. Це все були добрi знаки взаємопорозумiння мiж народами українським i єврейським, своєрiдними запросинами до “круглого столу”. На жаль, цей науковий дiалог був спинений, не з вини української сторони. Сьогоднi робляться несмiливi заходи вiдновити його, але заважає публiцистика, рiзнi єврейськi iнсинуацiї, зокрема в американськiй пресi. Ми бачимо, як посилюється антиукраїнська iдеологiчна кампанiя в рiзних засобах iнформацiї, що перебувають в руках сiонiстських кiл. Це правда. Правда i те, що українська iнтелiгенцiя однозначно проти антисемiтизму, за спiвробiтництво з єврейськими громадськими органiзацiями, за вiдродження єврейської культури, але не за рахунок української. У вiдповiдь часто не тiльки не маємо взаємностi, а й зустрiчаємо злiснi антиукраїнськi випади. Сьогоднi залякати чи й фiзично знищити українську iнтелiгенцiю вже неможливо. Не тi часи. Тому альтернативи спiвдружностi, спiвпрацi нема. Потрiбен дiалог, а не вимоги каятися за грiхи, яких i не було. Копирсання в iсторiї, щоб вирвати з контексту iсторiї якiсь фактики, а то й нюанси i зробити з них неосяжнi висновки, нiчого, крiм шкоди, не принесуть. Яскравий приклад цьому - стаття В.Базилевського “Холодний душ iсторiї”. Хiба не бачимо, що у вирiшеннi багатьох проблем сучасного життя України ми ставимо воза поперед конячини. Скажiмо, Європа вимагає вiдмiнити смертну кару в Українi. Очевидячки, треба. Але чому стiльки ревнителiв захисту вбивць i жодного закону, що захищав би жертву, точнiше сiм’ю замордованого? Захистити спочатку потрiбно можливу жертву, а тодi вже вирiшувати, чи варто зберiгати життя вбивцi. Європа для себе цi питання вирiшила, а тому й вимагає скасування смертної кари в Українi. Скiльки смердючого цинiзму в рiзних саламатiних, гриньових, алексеєвих, мойсеєнкових, що базiкають про захист росiйської мови (насправдi русифiкацiї) в Українi, коли немає дiєвого закону, що захищав би права мови корiнного етносу, нiчого не робиться для її розвитку i повнокровного життя. Фiгурально висловлюючись, захищаємо мову-вбивцю, вiдмовляючи в елементарному мовi-жертвi. I знову вiз попереду. Сьогоднi знову витягли на поверхню жупел антисемiтизму, аби страхом загнати проблему в пiдпiлля. Очевидно, сьогоднi це не вдасться. Проблема євреїв в Українi - це проблема пошуку гармонiї мiжнацiонального спiвжиття, взаємодопомоги, взаєморозумiння. Спостерiгається щось прямо протилежне: пошуки єврейського ворога в Українi, вимога каяття перед єврейським народом (Олег Чорногуз, як на мене, блискуче вiдповiв на цю вимогу у “Вечiрньому Києвi”), В.Базилевський пропонує дiлити провину за вороже ставлення євреїв до українцiв порiвну (?) мiж українцями i євреями (я про це писав у 5-6 номерi ж. “Днiпро” за 1997 рiк). З iнтересом читаю “роздуми iнородця” Олександра Бураковського “Рух, євреї, Україна”, що друкуються в журналi “Київ” з продовженням цiлий 1997 рiк. Я багато в чому не тiльки згодний, а й солiдарний, особливо в спостереженнях над метаморфозами наших “вчорашнiх демократiв”, але про все це Бураковський говорить з позицiї “ображеного єврея”. Вiн ретельно збирав, записував всю “патологiю рiзних “iдеологiв” на рiзних збiговиськах. Зiбрав новий “компромат” без заглиблення в причини, чому вiн постає. Бураковського цитуватимуть усi, хто працюватиме над компрометацiєю українства (щоправда, посилатимуться на журнал “Київ”). I те, що “Київ” подає як позитив у “роздумах iнородця”, завтра нiкого не цiкавитиме, а першоджерельним назавжди залишиться компромат на українських iнтелiгентiв як патологiчних антисемiтiв. Браво, Олександре Бураковський! Як мудро ви витерли ноги об Петра Мойсейовича Перебийноса! Очевидно, для Бураковського i “У последней черты” В.Пiкуля, i “Спор о Сионе” Дугласа Рiда, i “Роксоланiя” (1584) С.Кленовича - це патологiчний антисемiтизм. А можливо ж, таки й на себе треба подивитись без лукавства i “єврейських штучок”, “без хитрої мови” - i ми порозумiємося. А так патологiчний антисемiтизм можна знайти не тiльки в “iдеолога” селянсько-демократичної партiї, а й, скажiмо, у Достоєвського: “Что, если бы не евреев было в России три миллиона, а русских, а евреев было бы 100 миллионов - ну, во что обратились бы у них русские и как бы они их третировали? Дали бы они им сравняться с собою в правах? Дали бы им молиться среди них свободно? Не обратили бы их прямо в рабов? Хуже того: не содрали бы кожу совсем, не избили бы их дотла, до окончательного истребления, как делали с чужими народами в старину? (“Дневник” за 1872 рiк). Можна заперечити, що це риторичнi питання i “что если бы” - це фантазiї, мовляв, великого чоловiка, прибитого антисемiтизмом. Але ж вiн “имеет в виду” якiсь дуже конкретнi “чужi народи” в давнiшi часи. Залишмо Достоєвського, як i Кленовича iз XVI ст., - обидва дуже суголоснi. А як освiчена i цивiлiзована Європа дивилася на проблему спiвжиття з євреями? Гете: “Евреи имеют веру, благословляющую их на обкрадывание чужаков”. Це сказав нiмець, послухаймо французiв. Вiктор Гюго: “К жидам относятся с отвращением, но надо признаться, что они действительно отвратительны; их также презирают, но ведь они и достойны презрения”. Вольтер: “Эта маленькая нация не скрывает своей непримиримой ненависти ко всем остальным народам. Ее представители всегда жадны к чужому добру, подлы при неудаче и наглы при удаче...” Вольтер, очевидячки, щось знав. Ох цi європейськi “патологiчнi антисемiти”... Як їх багато, i якi вони одностайнi. Тож, як бачимо, а для цього i потрiбна була розмова, для своєї працi, виходячи iз особистого життя i знання iсторiї, Матвiй Шестопал мав право i обов’язок. Наш обов’язок - не поховати його працю в архiвах, а опублiкувати як пам’ятку жахливої доби. Потрапила праця до мене iз “Самвидаву” в жовтнi 1976 року для прочитання i побажань. Але новi арешти, переслiдування iнтелiгенцiї i смерть автора спонукали мене сховати рукопис, i тiльки через 22 роки повертаю його людям, запрошуючи представникiв єврейської громади до розмови. I не лише їх. Коли у попереднiй статтi (“Днiпро”, 1997, №5-6) я написав, що є тисячi прикладiв, коли українцi рятували євреїв, i нема жодного, щоб євреї врятували бодай одного українця, - у редакцiї вагалися, чи залишати в статтi таке категоричне твердження. Але потелефонували одному iз членiв Спiлки письменникiв України, беззастережно прихильному журналовi i Українi євреєвi, i попросили дати факти, якi б засвiдчили, що євреї таки рятували українцiв. Мовчить шанований нами письменник ось уже цiлий рiк. I мовчатиме, бо сказати нема чого. Я особисто, думаю, й бiльшiсть української iнтелiгенцiї нiчого не маємо проти намiру Вадима Рабиновича створити другу чи третю за силою й значенням у свiтi єврейську громаду в Українi. Але коли чую в його голосi, що звучав у телепередачi, металевi ноти: “хочеться цього кому чи не хочеться”, - думаю, що б це значило? Називайте, добродiю Рабинович, кому не хочеться... Це вiтряки. А от коли в “Киевских ведомостях” читаю, що В.Рабинович заявив, що бiзнесмен не може бути в опозицiї до влади, я гiрко задумався. А коли влада, скажiмо, антинародна? Отже, Рабинович буде з нею проти українського народу, його культурних, економiчних, полiтичних домагань? Та так i було завжди. Єврейство злигалося iз владою або й само було владою, а український народ лише засiб i джерело збагачення. Отже, живий курилка?! Справа виглядає все ж не однозначно конфлiктною. Маємо й надзвичайно цiкавi симптоми. Група євреїв-пiдприємцiв, бiзнесменiв нещодавно звернулася до групи професорiв Київського унiверситету заснувати в Києвi елiтарний клуб iнтелiгенцiї єврейської i української, до якого будуть входити i представники iнших нацiональностей, рiзних соцiальних станiв, професiй. Має бути не партiя i не масонська ложа, а вiдкритий (вiдносно) елiтарний клуб, члени якого мали б сповiдувати полiтичнi й iдеологiчнi принципи: нацiональна держава, український патрiотизм, патрiотична економiка, патрiотична полiтика. А також чiткi моральнi критерiї - совiсть, поряднiсть, взаємоповага i взаєморозумiння. Пишемо програму такого клубу, готуємо потрiбнi документи для державної реєстрацiї. За доброї волi це можливо, бо гарантом може бути тiсне спiвробiтництво мiж Україною i Iзраїлем, на цьому спiвробiтництвi має виплекатися справжня дружба мiж українським i єврейським народами. Вона має бути взаємною. I хто б що не говорив з приводу публiкацiї книги Матвiя Шестопала, за великим рахунком, вiн також мрiяв i щиро бажав взаєморозумiння i взаємопiдтримки двох народiв. Василь ЯРЕМЕНКО, професор Київського унiверситету iм. Тараса Шевченка