ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ Ф. І. ТЮТЧЕВА

Звичайно, перекладами не обмежувалася поетична діяльність Тютчева цього років. У 20—30-і роки він пише такі оригінальні вірші, що свідчать про зрілість і самобутність його таланту.

Навесні 1836 року, виконуючи прохання колишнього товариша по службі по російської місії в Мюнхені кн. И. С. Гагаріна, Тютчев послав у Петербург кілька десятків віршів. Через В'яземського і Жуковського з ними познайомився Пушкін, що зустрів їх з «здивуванням» і «захватом» — зі здивуванням і захватом перед «несподіваною появою» віршів, «виконані глибини думок, яскравості фарб, новини і сили мови». Двадцять чотири вірші під загальним заголовком «Вірша, прислані з Німеччини» і з підписом «Ф. Т.» з'явилися в третьому і четвертому томах пушкінського «Сучасника». Друкування віршів Тютчева на сторінках «Сучасника» продовжувалося і після смерті Пушкіна — аж до 1840 року. За деякими виключеннями, вони були відібрані ще самим Пушкін.

У 1837 році Тютчев був призначений старшим секретарем російської місії в Туріні, а потім незабаром — повірником у справах. На час залишивши родину в Петербурзі, у серпні 1837 року Тютчев виїхав у столицю Сардінского королівства і через чотири з половиною місяця по приїзді в Турін писав батькам: «Воістину, мені тут зовсім не подобається і тільки безумовна необхідність змушує мене миритися з подібним існуванням. Воно позбавлено всякого роду цікавості і представляється мені поганим спектаклем, тим більше нудним, що він насилає нудьгу, тоді як єдиною його гідністю було б забавляти. Таке точно й існування в Туріні.

30 травня/11 червня 1838 року, як розповідав потім сам поет у листі до батьків, йому прийшли повідомити, що біля Любека, у берегів Пруссії, згорів російський пасажирський пароплав «Микола I», що вийшов з Петербурга. Тютчев знав, що на цьому пароплаві повинні були бути його дружина і діти, що направлялися в Турін. Він негайно ж виїхав з Туріна, але тільки в Мюнхені довідався подробиці про те, що трапилося.

Пожежа на пароплаві спалахнув у ніч з 18/30 на 19/31 травня. Коли розбуджені пасажири вибігли на палубу, «два широких стовпи диму навпіл з вогнем піднімалися по обидва боки труби й уздовж щогл; почалася жахлива метушня, що вже і не припинялася. Безладдя було неуявний...» — згадував у своєму нарисі «Пожежа на морі» І. С. Тургенєв, який теж був на цьому пароплаві.

Елеонора Тютчева виявила під час катастрофи повне самовладання і цілковите самовладання, але і без того слабке здоров'я її було остаточно підірване пережитим у цю страшну ніч. Смерть дружини потрясла поета, затьмаривши багато років гіркотою спогадів:

Твій милий образ, незабутній,

Він переді мною скрізь, завжди,

Недосяжний, незмінний,

Як уночі на небі зірка...

У п'ятилітню річницю смерті Елеонори Тютчев писав до тієї, котра допомогла перенести вагу втрати і ввійшла в життя поета, по його власному визнанню, як «земний привид»: «Сьогоднішнє число—9 вересня — сумне для мене число. Це був самий жахливий день у моєму житті, і не будь тебе, він був би, імовірно, і останнім моїм днем» (лист до Ернестини Федорівни Тютчевої від 28 серпня/9 вересня 1843 року).

Після вступу в другий шлюб з Ернестиною Дернберг Тютчев змушений був подати у відставку через самовільний від'їзд у Швейцарію з нагоди вінчання, що відбулося 17/29 липня 1839 року. Подавши у відставку, восени 1839 року Тютчев знову оселився в Мюнхені. Однак подальше перебування на чужині, не обумовлене службовим становищем, ставало усе більш і більш тяжким для поета: «Хоч я і не звик жити в Росії,— писав він батькам 18/30 березня 1843 року,— але думаю, що неможливо бути більш прив'язаним до своєї країни, ніж я, більш постійно заклопотаним тим, що до її відноситься. І я заздалегідь радуюся тому, що знову виявлюся там». Наприкінці вересня 1844 року Тютчев з родиною повернувся на батьківщину, а через півроку був знову зарахований у відомство Міністерства закордонних справ.Петербурзький період життя поета відзначений новим підйомом його ліричної творчості. У 1848—1849 роках він пише справді зроблені вірші: «Неохоче і несміливо...», «Коли в колі убивчих турбот...», «Сльози людські, о сльози людські...», «Російській жінці», «Як Димний стовп світлішає в височині...» і ін. У 1854 році в додатку до березневого того «Сучасника» вийшов перший збірник віршів Тютчева, а в травневій книжці того ж журналу з'явилося ще дев'ятнадцять віршів. У тому ж році вірші Тютчева вийшли окремим виданням.