ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА
Поступово кохання до неї стає для Сванна цiлим життям, один її образ замiнюється другим, потiм третiм: вiн бачить i "Одетту-утриманку", i "Одетту - копiю матерi", але всi цi образи однаково далекi вiд реальностi. Вiн намагається порвати з нею, але не може, навiть дiзнаючись про найгiршi факти, що будь-яку нормальну людину в мить привели б до тями. Невипадково Пруст називав його кохання "хворобливим". Лише пiсля одруження - досягнення насправдi iлюзорної мети - Сванн знову набуває здатнiсть побачити Одетту саме такою, якою вона була, й це прозрiння стає його трагедiєю: втрачений час вже не повернути...
Повiсть "Кохання Сванна" таким чином є нiби стислим варiантом подання головної iдеї цiлого роману. Можна ще зазначити, що в нiй простежуються й усi iншi особливостi творчостi цього письменника: стиль, аналiтичнi роздуми над змiною психологiчного стану героя, розкриття психологiї за допомогою "руху свiдомостi" тощо. Тож цiлком доречно прозу Марселя Пруста вважають одним з найпомiтнiших i найвидатнiших явищ свiтової лiтератури.
Текст М.Пруста, надзвичайно ускладнений на синтаксичному рівні (довжина його речень стала "притчею в язицех" для літературознавчої критики, справивши вплив на французьку, англійську і навіть американську літературу XX століття), є напрочуд прозорим на рівні лексики. Навіть не складаючи частотного "словника Марселя Пруста" можна відчути, що автор уникає емоційно-забарвленої, химерної, екзотичної лексики. Його мова настільки мало відхиляється від рівня загального використання в літературі, що її без перебільшень можна назвати "класичною". Хоча французька існує не в меншій кількості "регістрів", ніж, скажімо, українська - і проникнення "нижчих" з них у літературу на годину написання Прустом своєї епопеї вже відбулося - але автор прекрасно обходитися без них.
Романи Пруста також насичені власними назвами, міфологемами, алюзіями, які вимагають коментаря. Принаймні, французьке видання бере до уваги цей факт, коли на 25 сторінках "Приміток" не тільки пояснює французам (!!!), що таке Колеж де Франс, алі й відшукує в тексті Пруста алюзії на Уайльда, Овідія, Шекспіра, Вальтера Скотта, грецький роман, Бокаччо, Дарвіна, Аристофана, Святе Лист, Сервантеса. У тієї годину як українське видання обмежується 8-сторінковим коментарем з поясненням переважливо власних назв.Якщо подивитись на послідовність романтичної біографії Пруста в романі "У пошуках утраченого часу", можна зрозуміти, що саме життя є розгортання, реалізація деяких символів, а акт думки і становлення людини є розшифровка, здатність зв'язати різні речі в один символ і витягти досвід - чомусь чи навчитися змінити (що те саме) самого себе. В одній з частин роману є такий епізод. Герой наш, Марсель, сам же оповідач своєї юності, згадує про Єлисейські поля, куди його водила нянька грати з іншими дітьми. Граючи, він виявляється біля вбиральні і відчуває якийсь сирий запах, що чомусь заворожує його і діє на нього дивним образом - залишається почуття якогось загадкового враження. Він підходить ближче, розмовляє з дамою, що обслуговує цю вбиральню. Звичайно, це просто запах сечі, але в Пруста стиль без натиску, тому він говорить про запах вогкості, вологості, і описується ця сцена так, як описувалося б якесь знамення, як якби тобі був поданий якийсь дивний знак, що ти зобов'язаний осягнути. У даному випадку це просто запах вогкості. Через кілька років (автор не уточнює - скількох) він відвідує свого дядька по материнській лінії, що славився тим, що він бонвіван, гурман і відомий своїми любовними захопленнями. Хлопчик прийшов відвідати його, і в кімнаті, у якій він увійшов, було щось обволікаюче, як запах тієї самої вогкості, і промайнула іде від його дядька гостя в рожевому платті. І з тих пір для хлопчика це враження збереглося в пам'яті за назвою "кімната дами в рожевому". Знову заворожливе враження і явище чогось значного для його життя. Чомусь вид і запах цієї кімнати асоціювалися з запахами вбиральні на Єлисейськ полях. До речі, щоб і ви могли розшифровувати, дама в рожевому, побаченим героєм, і була Одетт, згодом коханка Свана - героїня подальшого розвитку подій. Враження "кімнати дами в рожевому" продовжується враженнями взаємин Свана й Одетт, що стануть основними і фатальними для нашого героя. Вони архітепові для його власної любові. Він по коліях, прокладеним Сваном, випробував і проживав свою власну, уже дорослу любов до Альбертині. А в часи любові до Альбертині є ще одне враження - від її поцілунку на ніч, що заміняє йому поцілунок матері, без якого він ще зовсім у ранньому віці страждав, не в силах заснути.
Усі ці речі стали символами, але, будучи розшифровані, перетворилися в одна проста подія, простої стан душі людини, що довгостроково переглядає, у різних місцях простору й у різні часи. Яка подія? Єдино доступна для нього форма любові — це обволікатися, як у вологому материнському лоні: запах убиральні був можливої для даної людини, йому призначеною формою любові. Ця можливість знову і знову говорить про себе і розігрується, коли він випадково в будинку дядька побачить пропорхнувшую мимо даму в рожевому, і вона запам'ятається йому, чомусь сполучившись із запахом вологості. І невипадково, що вона виявиться Одетт, коханкою Свана, що Сван ревнував і в який, мабуть, бідував так само, як Марсель - у материнському поцілунку. Іншими словами, він шукає такий світ, з якого не треба було б виходити назовні і який увесь час тебе б ніжно обволікав. От що з ним відбувалося насправді, і він зміг це описати і зрозуміти, опанувавши тим самим собою і зупинивши в собі це. Фактично весь роман є прощання шляхом листа, рятування себе від материнського комплексу, у якому любов ототожнюється з материнським лоном. Така любов несе тільки борошна ревнощів і залежності, воно може бути тільки нещасливої, розриваючи серце, і, головне - не може бути самостійним джерелом радості. І коли Пруст пише, те це означає, що він опановує в собі тим, що в нас робить от ці події, він опановує "sens commun", загальною сутністю, що робить їх у ньому. Чи здригнувся ти у вбиральні на Єлисейськ полях, чи очманів від шелеста плаття жінки в рожевому, чи придушила тебе любов Свана до Одетт як архетипический шлях, що ти змушений проходити, чи ти чекаєш поцілунок Альбертины, як колись чекав поцілунку матері. Тут відбувається як би наступне: акт побудови тексту свідомості, розриваючи цю залежність, вбирає в себе простір і час, і здатний сам бути джерелом станів і почуттів, у тому числі радості любові. І тоді, скажемо, Пруст здатний переключити себе на любов, у якій немає чекання нагороди у виді обволікаючого тебе материнського лона. Адже це навіть збіглося з біографією самого Пруста. Коли він писав роман "Утікачка", розігрувалася любовна історія автора з його секретарем на прізвище Агостинелли, що жив майже що на положенні бранця зі своєю дружиною в його будинку (Пруст мав потребу в постійній присутності цього бранця), і зник з його життя приблизно так само, як Альбертина, — по своїй волі він вирішив вивчитися на льотчика, утік з будинку Пруста і пізніше загинув під час авіакатастрофи.Тим самим Пруст показав собі, що насправді відбувається, зібравши символом усі ці розірвані речі, що послідовно йдуть. І цим він відрізнявся від Свана, що, розчарувавши, утратив здатність любити і почувати, а Пруст за допомогою листа (мистецтва) придбав і зберіг цю здатність, але вже в іншому виді, чим та, котрої його наділила доля. Я повторю основну ідею: думка відбувається як акт, що вбирає в себе простір і час, і замість розірваних просторово-тимчасових місць, де і коли щось відбувається, сам акт стає джерелом подій і думок.