Микола Зеров КОТЛЯРЕВСЬКИЙ І ОСИПОВ
Микола Зеров КОТЛЯРЕВСЬКИЙ І ОСИПОВ
З лекцій «Українське письменство XIX cm.»
З перших рядків поеми Котляревського виясняється, що його «Енеїда» є пе¬реробкою чужомовного зразка. Таким зразком для Котляревського була «Энеида» Осипова, дві перші пісні якої вийшли в світ 1791 року. [...] Осипов працював над виданнями найрізноманітнішої літератури: від куховарської книги до французь¬кого роману. Біля нього також збирається невеличкий літературний гурток, члени якого навіть складають елегію на смерть Осипова. [...]
О. Я. Єфименко в статті «Котляревский в исторической обстановке» (у збі¬рці праць ученої «Южная Русь») так характеризує залежність «Енеїди» Котлярев¬ського від «Энеиды» Осипова: «Энеида» Котляревского так относится к «Энеи¬де» Осипова, как живой цветок к жалкому тряпичному изделию». Одначе зіставлення цих двох творів примушує нас зм'якшити таке твердження. Котля¬ревський в основу свого твору покладає план Осипова і далі всі головні епізоди Берилієвої поеми переказує за поемою Осипова: нема ні одної Вергілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно від російської «Энеиды». Всі картини Котляревський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і велику частину характеристик. І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостере¬ження, веселі «словоизвития», макаронічні промови — багато дечого, що стави¬ться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо є звичайним собі перекладом з Осипова. Отже, був з Осипова не безталанний версифікатор, а середньої руки майстер, в якого окремі сцени й характеристики дано блискуче. Віршова техніка йому дається дуже легко, вплив її, безперечно, позначається й на-Котляревському. Але, наслідуючи Осипова, переказуючи і перекладаючи його, Котляревський не стає слугою свого літературного зразка, а де в чому навіть і перевищує його.
В одних випадках, де його зразок занадто багато слів витрачає на фактичне оповідання, Котляревський стискає його. У других випадках, де осиповська канва дає простір його уяві, він поширює рамки оповідання, вносячи в нього силу живих конкретних подробиць. У третіх — він цілком покидає свій зразок, відда¬ючися потужній течії власної образотворчості, і тоді складає свої найяскравіші, найталановитіші сторінки. Взагалі Котляревський — більший художник, ніж Осипов.
Осипов більше версифікатор, він дає легкий вірш, але не може конденсува¬ти своїх образів, тоді як Котляревський дає яскраві образи і, підсилюючи епіте¬тами, робить їх більш рельєфними та пластичними. У виразах Котляревського більше іронії, що підсилює враження й дає розмаїтіший вислів. В Осипова надто мало національного колориту: так, його спроба надати Дідоні та її двору колорит російсько-поміщицької старосвітчини — слабенька. Котляревський, обставивши цю сцену аксесуарами характеру національно-побутового, зробив її живим доку¬ментом певної доби. Але головна перевага Котляревського над Осиповим та, що він зумів надати своїй «Енеїді» характер широкої побутової картини, єдиним замислом освітлити гумористичні епізоди бурлескної поеми. [...] Котляревський виправдує свої жартівливі вихватки [...] повнотою побутового показу українсько¬го життя. Травестія ж Осипова не має виразного художнього завдання, вона не сатира, а разом з тим і не побутово-описова поема.
«Енеїда» і її літературний жанр
«Энеида» Осипова, що лягла в основу твору Котляревського, це переробка «Енеїди» австрійського письменника Алоїза Блюмавера (прихильника реформи Иосифа II), твір якого є сатира, вістрям проти католицького духівництва направ¬лена. Першоджерело ж усіх «Енеїд» — поема римського письменника І ст. до н.е. Публія Вергілія Марона. Селянин, уродженець Мантуї, стає центральною фігу¬рою римської поезії і завдяки цьому вибивається у впливові люди. Щедро обда¬рований і втягнений у середовище придворного життя, він почуває себе не на місці. Людина, що має нахил до філософії та ідилічного життя, що з такою лю¬бов'ю оспівує працю хліборобів («Георгіки») та побут пастухів («Буколіки»), береться за героїчну поему, яка має зміцнити імперію й Августа. Патріотична ідея (Рим — друга Троя, і влада його не матиме кінця) зливається в ній з ідеєю династичною. Цезар Август, зв'язаний з Асканієм Юлом, родоначальником дина¬стії Юліїв, отже, являється ніби законним і дідичним владарем Риму. Коли ми звернемося до Блюмавера, Осипова та Котляревського, то побачимо, що багато з того, що знаходимо у Вергілія, у них зовсім немає. Це не переклади, а травестії, тобто «Описание шуточным и даже низким слогом тех самых происшествий, кои прежде по важности своей были описаны слогом высоким» (означення Остолопова в його «Словаре древней и новой поэзии»). А раз мета написання твору інша, то, відповідно їй, і засоби мусять бути інші. І дійсно, у всіх травестаторів ми помічаємо цілковиту зневагу:• До стрижня Вергілієвої поеми — до патріотичних її ідей.