Микола Зеров КУЛІШ: «ЧОРНА РАДА»
1845 р. на сторінках «Современника» видрукувано кілька розділів нового роману. Між Кулішем і редактором «Современника» П. О. Плетньовим розпочи¬нається листування. В грудні місяці 1845 року Куліш уже в Петербурзі; він викла¬дає в 5-й хлоп'ячій гімназії, читає російську мову студентам інородцям, а р. 1846
Плетньов добивається йому закордонного відрядження для студій над слов'янськими мовами. Кулішеві усміхається наукова кар'єра.
«Чорна рада» була вже на той час закінчена, і Куліш пропонував її друкува¬ти московському професору О. М. Бодянському. Плетньов, на власний вислів Куліша, «пустотою вважав» його українське писання, але переконати його не зміг, як не зміг одвернути його від «пильних» турбот про «українську будучину». Ку¬ліш закінчував «Чорну раду» українською мовою, немов одстоюючи себе і свої переконання супроти свого протектора.
Наукова кар'єра Кулішеві не вдалася. Замість закордону він потрапив до Ту¬ли, де відбув три роки (1847-1850).
По засланні він то пробує улаштуватися на службі в департаменті сільсько¬го господарства (чин і вислуга полегшували його становище), то бере участь у некрасовському (з 1847 р.) «Современнике». Року 1853-1854 він оселяється на хуторі Баївщина в Лубенському повіті, де йому дає змогу осісти його приятель, відомий етнограф Симонов (Номис). Тільки з початком нового царювання з'являється йому змога розгорнути широку літературну працю. Біографічна і текстова робота над Гоголем, видання граматики, повістей Марка Вовчка та Квітки, переробка для другого видання «Проповідей» подільського протоієрея Василя Гречулевича (1791- 1870), двотомні «Записки о Южной Руси» — все це припадає на триліття 1856-1858.
1857 року виходить «Чорна рада» одночасно окремою книгою по-українськи та в журналі «Русская беседа» російською мовою. [...] Звичайно, ми чуємо і читаємо про російський переклад українського тексту. Але при першому порівнянні впадає в око більша розволоклість російської «Чорної ради». По-перше, кожен її розділ починається епіграфом з народноїдуми або пісні; ці епіг¬рафи в українському виданні 1857 р. відсутні. По-друге, в українському виданні пропущений цілий ряд експлікативних фраз, а інколи навіть уступів. Порівняймо для початку перші розділи російського й українського тексту. В описі Череване-вого хутора у російському тексті після слів «прорублено было оконце» йде кілька рядків: «За отсутствием пушки, оно служило единственно для того...» В україн¬ському тексті цих слів немає. [...]
Український текст 1857 р. і російський «переклад» становлять, видимо, пе¬реробку одної з- українських редакцій 50-х років, причому російський текст по¬значається більшою старомодністю манери. Цитацією джерел та авторськими коментарями він недалеко ще відходить від «Михайла Чарнишенка».
Сюжет «Чорної ради» взято з доби Руїни. Соціальні антагонізми, що вияви¬лись на Україні відразу по смерті Богдана Хмельницького і перетворили всю тогобічну «иже от Корсуна й. Белой Церкви Малороссийскую Украйну» на об¬ласть, «пустыне оставленную», служать тлом для історії двох закоханих героїв Петра Шраменка та Лесі Череванівни. Пише Куліш цю річ не без потайного бажання створити пандан до гоголевого «Тараса Бульби». Гоголь дуже імпонує Кулішеві. Друкуючи «Чорну раду» на сторінках «Русской беседы», він віддає йому належну пошану: Гоголь збудив у російськім письменстві давно заснулий інтерес до українського слова, у нього «послышалось... что-то родное и как бы позабытое от времен детства», «открылся русский источник слова, из которого наши северные писатели давно уже перестали черпать». При всьому тому, «Тарас Бульба», як і інші українські повісті Гоголя, «мало заключает в себе этнографиче¬ской и исторической правды». Гоголь плутає факти, помиляється в століттях, «пророкує в минулому». Тільки де пісня або народний переказ приходить йому на поміч, кидають йому іскорку світла, — він з подиву гідною гостротою зору схоп¬лює контури доби; в результаті «верность красок» лише випадкова.
Та пора, коли перекази з старовини набували під пером письменника «при¬надність і красу чарівної казки», минулася. Прийшла історична критика. Літопис Самовидця вивів на чисте псевдо-Кониського, спілкування з «безсторонніми» польськими істориками та археологами примусили тверезо глянути на героїчне козацтво. Відкинувши фарби епопеї та ідеалізацію минувшини, Куліш цілком «підпорядковує себе минулому», пише не так роман, як хроніку; замість твору, «потешающего воображение», хоче дати повість трохи дидактичного жанру.На задум «Чорної ради» наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка. Вони підказали Кулішеві центральну постать старого Шрама. Харак¬терно, що ні польські аматори старовини, ні шляхтич Єрлич, один із малоросіян, «противодействовавших» Хмельницькому, не відхилили Куліша від його тракту¬вання. Прототип Шрама, паволоцький полковник Попович, для Єрлича є тільки політичний авантурник і зрадник. За пересилання листів з московським воєводою в Києві його мають покарати на смерть. Але він стає попом і просить митрополи¬та та Юрія Хмельницького заступитись за нього. Поповича милують, але через півроку він умишляє нову зраду, знову веде переговори з Москвою і на цей раз гине. В очах лівобережного історика Попович — патріот, ворог ляхів, що шукав шляхів поєднання обох берегів Дніпра. Такий він у Самовидця, такий він у Грабянки, що, засновуючись на Самовидці, веде далі ідеалізацію попа-полковника. Мотив повстання Поповича у Грабянки: «ляхи господствовати на Украйні начаша»; прийняття ієрейства невимушене, добровільне. Зноситься він з переяслав¬ським полковником Сомком, кандидатом на булаву, і гине від правобережного гетьмана Тетері після смерті Сомка (насправді він загинув двома місяцями рані¬ше, смертю своєю викупляючи від помсти поволочан). Грабянка закінчує: «Коли б такі люди, як Сомко і Попович, оджили, Україна краще держалась би при купі і була би щасливішою».