Ернест Хемінгуей
Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 р. в містечку Оук-Парк на середньому Заході США. Він був другим із шести дітей лікаря Кларенса Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс Ернестіні Холл. Батько захоплювався природою, полюванням, риб¬ною ловлею. Мати — музикою, їх син успадкував від матері любов до мистецтва, артистизм, почуття ритму (воно пізніше стало однією з особливостей його прози), які своєрідно поєднувалися з любов'ю до природи, мисливства та спорту. Він отримував насолоду, слухаю¬чи музику, захоплювався живописом, багато читав і не уявляв собі життя без рибалки, полювання, без лісів, гір і моря.
У школі йому все давалося легко. Улюбленець учителів, він диву¬вав їх своїми нестандартними творами. Юнак захоплювався літера¬турою, дуже багато читав. З англійських авторів йому найбільше подобалися Чосер, Шекспір, Стівенсон, Кіплінг, з американських-Марк Твен. У школі він набув перших навиків роботи журналіста: був репортером і редактором шкільної газети, опублікував понад ЗО статей, заміток, фейлетонів, друкувався в шкільному літературно¬му журналі. У перших літературних спробах Хемінгуея відчувався вплив Джека Лондона та ОТенрі. Ернест закінчив школу 1917 р. і, попри бажання батьків, відмовився продовжувати навчання далі. Він збайдужів до науки і книг, його вабило до себе життя, повне пригод і небезпек, яке і стало його "університетами". Хемінгуей хотів навчитися писати про все, що бачив, про що довідався, тому почав працювати в газеті. Ця праця була доброю школою для по¬чатківця.
Хемінгуей знайшов собі строгого вчителя, редактора Піта Веллін¬гтона, який висував чіткі вимоги до репортерів. Вони були сформу¬льовані у "Ста заповідях газетяра". Наведемо деякі з них, щоб зро¬зуміти, що вони багато в чому збігаються з принципами роботи Хе¬мінгуея, з його розумінням творчості. "Пиши короткими речення¬ми... Перший абзац має бути коротким. Мова - сильною. Ствер¬джуй, а не заперечуй. Уникай прикметників, особливо гучних, типу "надзвичайний", "чудовий", "грандіозний", "величний . Отже, кон¬кретність описів, простота і лаконізм - це перші уроки майстер¬ності. Пізніше Хемінгуей називав ці правила найліпшими і так ви¬значив їх роль: "Жодна людина, котра відчуває і хоче писати прав¬диво, який би не мала талант, не може добре писати, відкинувши їх". У газеті письменник не лише засвоював секрети літературної майстерності, а й виїжджав на місця злочинів і таким чином пізна¬вав "дно" життя (цей матеріал письменник використав в опові¬данні "Убивці").
Коли Америка вступила в першу світову війну, Хемінгуей рвався на фронт, але через поганий зір (око було ушкоджене під час за¬нять боксом) йому відмовили. Тоді юнак попросив зарахувати його до Червоного Хреста, і він як водій медичної машини отримав при¬значення в Європу. Там він, прагнучи бути ближче до фронту, опи¬нився в Італії, де своєю машиною їздив на передову. Під час одного з таких виїздів він був декілька разів важко поранений в ноги. Зав¬дяки мистецтву лікарів Хемінгуей одужав, але після повернення до¬дому перебував у пригніченому стані. Більшість дослідників та рідні схильні вважати, що ця депресія була наслідком війни і поранення. Вони назавжди травмували свідомість письменника, він не спав но¬чами, згадуючи війну, багато говорив про її жорстокі безглуздя. За участь у війні, за мужність і відвагу він був нагороджений військо¬вим хрестом та срібною медаллю (найвищою нагородою Італії для іноземців).
Як кореспондент газети у Канаді та Парижі Хемінгуей висвітлю¬вав міжнародні конференції в Генуї (1922), в Рапалло (1923), писав про окупацію Руру, про італійських фашистів. Він одним з перших засудив італійський фашизм, викрив демагогію Муссоліні, висвітлю¬вав трагедії греко-турецької війни (1922-1923), очевидцем якої був, і політико-дипломатичний механізм її виникнення.
Згодом Хемінгуей, зважившись врешті стати письменником, по¬кинув роботу журналіста. Ще в Америці 1920 р. він познайомився з письменником Шервудом Андерсоном, який дав йому перед виїз¬дом у Париж листа з рекомендацією до Гертруди Стайн. Хемінгуей знайомиться з письменницею, входить до її літературного естетсь¬кого гуртка, який складався з найвидатніших модерністів того часу, зокрема Джеймса Джойса, Езри Паунда, Томаса Стернза Еліста. Він вчиться у них, але засвоює лише те, що співзвучне йому самому. Зокрема, він бере до уваги вимоги Гертруди Стайн писати стислі¬ше, зображати, а не описувати, наголошувати на змістовому по¬вторі. Рекомендаційний лист Андерсона відкрив перед Хемінгуеєм можливість користуватися найліпшими приватними бібліотеками. Він багато читає Текспіра, Стендаля, Бальзака, Чехова, Толстого, Достоєвського, яких вважає своїми справжніми літературними вчи¬телями. Хемінгуей вчився писати не тільки у письменників, а й у художників. Прекрасні музеї Франції та Іспанії відкривали перед ним цю можливість. Найближчим його літературному хистові був Поль Сезанн. Хемінгуей говорив, що з жипопису він "запозичував принципи зображення світу".Уже першими своїми публікаціями Хемінгуей заявив про себе як про оригінального митця. Збірка оповідань "В наш час", опублі¬кована 1925 р., є своєрідним циклом новел, об'єднаних одним ге¬роєм - Ніком Адамсом, що увібрав у себе багато рис самого авто¬ра. Цю публікацію можна назвати прологом до зрілої творчості Хемінгуея.
Справжній успіх прийшов до письменника після того, як він опублікував свій перший роман "І сонце сходить" (друга назва -"Фієста"). Епіграфом до цього роману є слова, які пізніше стали всесвітньо відомими: "Ви всі - втрачене покоління", їх уперше по¬чула Гертруда Стайн від якогось француза, власника гаража, який сказав своєму молодому помічникові: "Нічого ви не вмієте, ви -втрачене покоління". Стайн передала ці слова Хемінгуеєві. Після публікації "фієсти" вони стали широко відомими і почали вико¬ристовуватися для позначення певного соціально-психологічного феномена: словами "втрачене покоління" називали людей, що пройшли через випробування першої світової війни і втратили не тільки фізичне здоров'я, але й віру в розумність світу, в життя, в майбутнє. Настрої, глибинний біль цих людей передавали у своїй творчості письменники, які теж пройшли крізь пекло війни. Се¬ред них американці Джон Дос Пассос і Френсіс Фіцджеральд, англієць Річард Олдінгтон, німець Еріх Марія Ремарк. Безперечно, Ернест Хемінгуей у своїх творах багато розповідає про це покоління, травмоване війною, і є представником літератури “втраченого покоління”. Та від інших він відрізняється тим, що зумів побачити своє покоління не тільки в безнадії, а й у пошуках позитивних вартостей життя.