Універсальність світогляду Марії Сазонової, її поетична творчість

Наш урок літератури рідного краю я хочу почати словами Ліни Костенко

„Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик душі”.

Сьогодні важко сказати, де і коли розпочалося те джерело, яке на сьогодні, подолавши багато століть, мужніючи і розвиваючись у них, витворилось у могутній потік, який ми називаємо поезією. Від часу І. Котляревського до днів Т. Шевченка, а від них до епохи І. Франка, Лесі Українки і аж до наших днів українська поезія, будучи живою гілкою української літератури, збагачувалася неповторними зразками поетичного мистецтва.

Тепер на всеозброєнні людському стало гостре полум’яне слово поезії. І сьогодні в час бурхливого розвитку техніки і прогресу ми з гордістю можемо назвати наш вік – віком поезії, а нашу землю – планетою життя.

І сьогодні ми всі зібралися тут, щоб ближче познайомитися з поетесою Коломийщини Марією Максимівною Сазоновою, послухати її вірші, поділитися думками про поезію, а також своїми враженнями. То ж нехай перепусткою нашою на цю зустріч будуть відкриті душі і серця.

Справедливо говорять, що біографія поета – в його віршах. То ж знайомство з Марією Максимівною я хочу почати з її вірша „Мій шлях” (читаю вірш).

Із рядків почутого вірша впливає висновок: Марія Сазонова – дочка і слуга свого народу. Це поетеса, віршам якої притаманні щирість, поєднання особистого і громадянського, гостре відчуття сучасності.

Її зоря засвітилася в місті Хоролі. Росла і виховувалася в багатодітній сім’ї. Нелегке було дитинство. Адже, коли їй не було іще 1 року, помер батько. Сім’я залишилася без годувальника. Тільки-що закінчивши перший клас, вона віч-на-віч зустрічається з голодним 1932-м роком. А той ніким не забутий 1933-й рік назавжди розлучає її із старшою сестрою, яка померла, як і багато інших людей, від голоду.

Перед нею поставив світ з своєю природною глибинністю. Доля заносить її в дитбудинок цього чарівного містечка Хорол, де в 1941р. вона закінчила десятий клас.

З цього світу вона обрала все найкраще, тут же, в школі, її серце почало вимолювати перші рядки, а перо клало їх на папір.

Але раптом почалася Велика Вітчизняна війна, яка принесла страждання і муки всьому нашому народові. Не обминуло горе і Марію Максимівну. Її разом з багатьма іншими дівчатами висилають в Німеччину на примусові роботи, де вона пробула до 1945 року. Тут писала вірші. Один із віршів ми зараз послухаємо: „Невільниці”.

Закінчилась війна. Марія Максимівна повернулася на Батьківщину. На той час одна із сестер працювала у місті Городенко, куди і взяла її.

А життя визначала мрія – мрія стати вчителькою. Так постановила собі, так вирішила. Тому поступила в учительський інститут. Все глибше входила в духовний світ свого народу. І ось збулася мрія. Після закінчення інституту працює учителем у Мишинській, а потім і в Сопівській середній школі. Це були 1955-1962 роки. Тут же, у нашій школі Марія Максимівна пропрацювала 24 роки. У 1979 році вона пішла на пенсію. Появилося більше вільного часу. Почала більше писати.

Її вірші друкуються в газетах. Вони несуть людям любов. Любов – до всього, але перш за все до найріднішої для кожного людини – матері. Її збірка „Найкращий друг”, яка вийшла у 2001-му році, починається однойменним віршем; якого ми зараз послухаємо.

(читаються вірші „Найкращий друг”, „Матері”)

Вірші поетеси – це її діти. І приносять вони так само, як і діти, і радість, і біль. Про своє призначення писати їх вона розповідає у поезіях „Ріка” та „До музи” (учні читають ці поезії). Щоб пізнати поета, радив колись Гете, треба піти в його країну. Що ж таке країна? Це не просто географічне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба, і рідна мова.