Т. Г. Шевченко

(„І мертвим, і живим...”).

Вірячи в силу Бога, поет молиться йому:

Помолюся Господові

Серцем одиноким.

Розповідаючи про сваволю та жорстокість панів, про їхнє знущання над кріпаками, висловлюючи гнів, поет із своїми думками звертається до Бога:

Пошлем думу аж до бога,

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?

Виливаючи тугу за рідною Україною, її народом, важко переносячи її біль та страждання, поет знову-таки не забуває Бога:

...Боже милий,

Зжалься, Боже милий.

Заслання відірвало Тараса Шевченка від рідного народу, милої і дорогої України, позбавило права щоразу спілкуватися з друзями, всім народом, ділити спільно і радощі, і горе.Час у неволі іде надто повільно.Читач не може не співчувати поетові, котрий запитує:

Боже милий!

Чи довго бути ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі?

Любов, шана між Богом та народом взаємні.Бог дбає про людей.У вірші „Пророк” саме про це і пише поет:

Неначе праведних дітей,

Господь, любя отих людей,

Послав на землю їм пророка.

Духовність, тобто те, що пов`язане із внутрішнім світом людини, її мораллю, думами, займала одне з найважливіших місць у творчості Тараса Шевченка. І на початку літературної діяльності, у пізніші роки і перед смертю поет не втратив віри в Бога, завжди звертався до нього за підтримкою.Так робили і герої його творів.Народні перекази про Шевченка того часу засвідчують його зворушливу любов до рідної природи. Де б не був, чим би не займався поет, але завжди перед його внутрішнім зором поставав і дорогий його серцю Дніпро, що „горами хвилю підійма”, і затишний „садок вишневий коло хати”, і зелені верби „над ярами, над ставами”. До болю милий Шевченкові тихий український вечір, співи соловейка в темнім гаї, гнучка тополя й золоте пшеничне поле, яке розкинулось, наче море широке.

Великий Кобзар з дитинства закоханий у природу рідної України. Саму тому прекрасні пейзажні мініатюри ми знаходимо в багатьох поезіях Кобзаря. Там і байрак шумить, і величні гори-хвилі стогнуть, і стародавні могили в степу височіють – усе зриме, одухотворене. Згадаймо вірші Шевченка: „Тече вода з-під явора”, „За сонцем хмаронька пливе”, „Вітер з гаєм розмовляє” тощо. В дитинстві Тарас не раз їздив з батьком чумакувати українськими степами і, мабуть, саме тоді полюбив її на все життя. Під час тих подорожей вперше в душі ворухнулися нові, незнані почування – почування космічні, той особливий стан, коли „хочеться обняти оком душі цілісність світу, в часі і просторі”,— так згадував він свої степові враження. Степ захоплював поета своєю безмежністю: