Тема народу та величі його духу в романі Михайла Стельмаха Правда і кривда»
М. Стельмах (1912 – 1983), український письменник, Герой Праці (1972). Автор багатьох романів, оповідань, віршів, п’єс та книг для дітей. Найвідоміші з них: “Хліб і сіль” – роман-трилогія (1959), “Кров людська – не водиця” (1957), “Велика рідня” (1949-50); романи “Думка про тебе” (1969), “Чотири броди” (1979). Однак саме роман “Правда і кривда” є чи не найвизначнішим твором письменника. Настільки образно, влучно він передає усі військові лихоліття і труднощі післявоєнного часу України.
Більше ніж півстоліття вже минуло після Великої Вітчиз¬няної війни... І ніколи не загояться рани в серцях і душах учас¬ників жорстокої битви за право жити, любити, надіятися і віри¬ти. Ми схиляємося перед мужністю людей, які пройшли через те страшне пекло.
Закінчивши 1961 року трилогію «Хліб і сіль», «Кров люд¬ська — не водиця», «Велика рідня», Михайло Стельмах продов¬жує розробляти тему народу і величі його духу, тему безсмертя народної правди, що перемагає і в війні, і в післявоєнному важ¬кому житті.
У романі «Правда і кривда» розповідається про життя україн¬ського села в останні роки війни та перше невоєнне літо. Відомо, що український народ зазнав чималого лиха під час Великої вітчизняної війни. Стільки розрухи і стільки жертв не знав ні один народ Радянського Союзу. Саме український народ відчув на собі тяготи війни, важкість відбудови зруйнованих сіл, міст, повернення до мирного життя.
Автор показує також богатирську Стійкість і витримку воїнів на тлі пекельних випробувань: «Вогонь був таким, що в повітрі снаряди стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гра¬натами». Багато хто з воїнів не сподівався вижити, але всі вони чесно виконували свої обов'язки кожен на своєму місці.
Згадаймо один епізод, у якому виразно відчувається сим¬волічність прізвища головного героя роману - Марка Безсмерт¬ного. У церкву, де розмістили поранених, не ввійшов, а влетів молодий полковник. «Він запитав:
— Тут Марко Безсмертний?
— Тут всі безсмертні! — суворо відповів немолодий воїн, в кого груди і всі ордени були залиті кров'ю.
— Вірно, вояче, — відструнився полковник. — Тут всі без¬смертні!»
— Справді, народ, який переміг у такій війні, —: безсмертний.
Коли ми ближче знайомимося в романі Михайла Стельма¬ха з Марком Безсмертним, впевнюємося, що народ, серед якого народжуються такі мужні і самовіданні люди, матиме завжди незламаний дух. «Хоч би на яких вогнях довелося горіти мені, я буду до останнього служити людям», — таке життєве кредо Марка — воїна, трудівника, людини-творця.
Марко мріяв, щоб життя було мирним і він міг орати, сіяти, милуватися землею, любити. Викликає симпатію його лю¬дяність, доброта, прагнення всіх зробити щасливими. Він радить молодій вчительці, що прибула до села, не тільки вчити дітей читати й писати, а й наповнювати дитячі серця любов'ю, людя¬ністю. Сам Марко, за словами діда Євмена, справжній чоловік, «що в голові і в душі має понятіє і до землі, і до людей, і до коней, і до хліба святого...».
Особиста трагедія — дружину Оленку німці розстріляли, доч¬ку відвезли до Німеччини — не очерствила душу його, а зроби¬ла особливо чутливою до людського горя. Він бере до себе хлопчика Федька, який залишився сиротою, потребував особливої уваги, і це робить образ Марка особливо привабливим.
Символічною є остання сцена роману, коли Марко звертається до свого бронзового погруддя, що стоїть у квітучому саду в сяйві двох Зірок Героя, і застерігає: «Ну, коли вже тобі випало сто¬яти і днями, і ночами, то стій, дивись, щоб із темряви не випов¬зла кривда чи якась погань, а нам треба діло робити — орати, сіяти...» Так, справді, вічні турботи селянина про хліб на селі завжди будуть перемагати і смерть, і зло.
Михайло Стельмах, будучи правдолюбом і життєлюбом, у романі переконливо довів перемогу добра над злом.