Життя і творчий шлях Андрія Малишка (14 листопада 1912 — 17 лютого 1970)
Малишка завжди хвилювала проблема історичної пам'яті народу. Ряд поезій на цю тему — «В завійну ніч з незвіданих доріг...», «Приходять предки, добрі і нехитрі...» — здаються написаними у наші дні — настільки актуально вони звучать. Гостро, болісно відчуває поет свій, наш обов'язок перед далекими пращурами, котрих непокоїть, якими ми стали.
— Чи ти не став розщепленим, як атом,
Недовірком, схизматом чи прелатом,
Ярижкою нікчемним, псом на влові?
Дитино наша, ягодо з любові!
Поет почуває свій борг перед минулим і майбутнім, перед усім, на світі сущим, — чорним хлібом і низенькою батьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих... «А вже найбільше, чуєте ви, мамо, Я вам заборгував і не віддав Ні шеляга за перше рідне слово...» — признається поет. Оцей мотив боргу, обов'язку перед цілим білим світом чи не найголосніше звучить у поезії останніх літ. Про це чудесна медитація — вірш «Роздум» («Чи встигну я цей камінь обтесати»). Уже десь на останньому прузі замислився митець: а чи віддав я всі борги, «чи встигну я цей камінь обтесати?», бо «поїзд мій вечірній у долині Не може довго ждати...» А з каменя витесує він Людину — наче Бог творить Всесвіт. І ось «уже на камені засяли очі і налились блакиттю», вже «уста людські жагою затремтіли і ожили...» Та все одне — це ще мертвий камінь. Як же вдихнути в нього душу, життя? «Витесати слово хоч єдине і вкласти в очі, в губи кам'яні», — ось чого домагається поет. Без мови все мертве. Без мови немає життя.
Тож і любив Малишко рідну мову, рідне слово і пісню над усе. Цією любов'ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув їх суть і значення. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як «сурмача», «правофлангового рядового, заспівувача першого» — і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші «Поезія», яким відкривається «Синій літопис» (1968), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення — «І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати», її нічим не можна купити — «ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином», бо вона насамперед — «діло совісне».
Як поет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики — це пісні, покладені або ще не покладені на музику: «Ти мене накличешся ночами», «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...», «Я забув, що й плачуть з поцілунку...» Кохання — немов якась надприродна сила, яка все може, коли любиш і віриш:
Крикну: прийди! — і прийдеш неминуче,
Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку.
Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це — «Пісня про рушник», яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно «Рідна мати моя...» Це — гідний пам'ятник Матері вкраїнській, який вдячний син звів на віки вічні. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов'язано все — від народження до останнього шляху. Хто буде судженим дівчині? «— А хто теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане». Рушниками перев'язували молодих, а коли у них син виростав, ішов у життєву дорогу — чи то добру, а чи й лиху, воєнну, — то ніс із собою материне благословення — рушник вишиваний... І нарешті — «рушниками, що надбала, спусти мене в яму». І червоніє він на хресті над могилою... От тому й говорить поет, що на ньому оживає «все, знайоме до болю», все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося прожити. Спробуйте-но перекласти хоча б російською: «Песня о полотенце...» Небагато у всій світовій літературі пісень, де так щиро й любовно возвеличено матір.
У більшості пісень Малишка — роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішого почуття кохання, живе краса природи, краса людини праці. Ось «Вогник». Ліричний спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, а головне — батько й мати, «ота, що на світі одна». Як багато говорить ця пісня вдячному серцю. Чудові ліричні пісні, створені здебільшого у співдружності з композитором Платоном Майбородою, супроводжували — та й зараз супроводжують — молодість цілих поколінь. «Ми підем, де трави похилі...», «Київський вальс», «Запливай же, роженько весела», «Пісня про Київ» («Білі каштани»), «Цвітуть осінні тихі небеса» (чудову музику до якої написав О. Білаш)... Зворушливою піснею «Вчителько моя» А. Малишко низько вклонився всьому вчительству за його многотрудну роботу.У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу.