Марко Черемшина, життя і творчий шлях

Марко Черемшина добре знав українську літературу. В його особистій бібліотеці були зібрані майже всі кращі твори української дожовтневої літератури. З російської літератури його улюбленими письменниками були Пушкін, Гоголь, Кольцов, Лєрмонтов, Чернишевський, Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Толстой, Достоєвський, Успенський, Короленко, Горький. Бібліотеку заповнювали книги польських, болгарських, західноєвропейських письменників, які він читав в оригіналі, вільно володіючи основними європейськими і слов'янськими мовами.

Марко Черемшина — один з найбільш «фольклорних» українських письменників. Усна народна поезія — відчутний складник його оригінальної літературної творчості. Вона присутня і в виборі сюжетів, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інто¬нації розповіді. Народні пісні, голосіння, казки, оповідання, прислів'я і при¬казки, народне образне слово, вплетені в авторський текст, сприймаються як невіддільна його частина. У «Автобіографії» Марко Черемшина зазна¬чав: «Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок, та казок, та сопілок, вдихав їх в себе і віддихав ними». Отже, художнє світобачення і світосприймання письменника було глибоко народним, йшло від народних джерел. Трагізм народного життя у конкретно-історичних обставинах того часу, узагальнений в усній літературі народу, знайшов своє відображення у трагічних образах і життєвих колізіях опові¬дань, малих фейлетонів, новел, образків і ескізів Марка Черемшини. Це не декоративне оздоблення, не зовнішнє запозичення фольклорного матеріалу, а органічне злиття з ним. Літературно-фольклорний симбіоз — характерна риса самобутнього таланту Марка Черемшини.

Марко Черемшина був свідомий свого громадянського покликання і письменницького обов'язку. Якщо перші написані ним твори були на теми «з великоміського життя», про «ледові квіти» і «заморожені фіалки», то дуже скоро він зрозумів своє покликання, раз і назавжди визначив напрям своєї творчості, присвятивши її життю того середовища, в якому народився, серед якого жив і яке найкраще знав. Як і В. Стефаник, він став «поетом мужиць¬кої розпуки», не шукав на селі ні етнографічної екзотики, ні поетичної ідилії, а сприймав його таким, яким воно було,— темним, забобонним, убогим, знедоленим, прибитим віками безпросвітньої нужди і зневаги, що не бачило ніякого виходу із своєї приреченості. Основа творчості Марка Черемшини глибоко соціальна. На самому початку своєї літературної діяльності молодий письменник висловив своє ставлення до села і його соціальних контрастів.

Марко Черемшина, як і його літературні побратими Василь Стефаник і Лесь Мартович, бачив безвихідне становище мужика. Пізніше, уже доско¬нало знаючи соціальну анатомію гуцульського села і показавши весь трагізм його життя протягом першої чверті XX ст., Марко Черемшина з гірким болем відзначав: «Серед мужиків усього світу наш мужик у найгіршім положенню, з якого не може знайти виходу. Злягає на нього щораз то інша і щораз то лютіша форма кріпацтва, поневолення і голоду і давить його, як скала. І ніхто його не шкодує, ніхто йому не помагає, а навпаки: кожний його використовує («Стефаникові мужики»).

Рання творчість Марка Черемшини сильна показом темних сторін селянського життя. Як письменник-демократ він співчував долі своїх героїв, від¬давав їм усю любов свого серця, палко бажав поліпшити їхнє життя.

Творчість Марка Черемшини привернула увагу критики. І. Франко у статті «З останніх десятиліть XIX в.» одразу визнав талант молодого про¬заїка і зарахував його до «різнобарвної китиці індивідуальностей» в укра¬їнській літературі початку XX ст. А Леся Українка назвала Марка Черем¬шину «цікавим і оригінальним талантом».Після тривалої перерви, на початку імперіалістичної війни, Марко Черемшина знову повернувся до літературної творчості. Основною темою його нових оповідань стає «село за війни».

Марко Черемшина не був письменником-моралістом, він визнавав, що «казаня ні сам не люблю, ні другому вертіти ухо науками не вакаюся» («Своя наука»). У своїх творах він оспівав чистоту взаємних людських почуттів, вірну любов гуцулів, їх палкий темперамент, серед чорних буднів важкого побуту знаходив світлу поезію чистого кохання.

Марко Черемшина виступав також з рецензіями, літературно-критичними статтями, спогадами, підтримував прогресивні тенденції літературного розвитку. Надзвичайно високо цінував він творчість Т. Шевченка і І. Франка. Добрим словом згадував він про Ю. Федьковича, записавши від свого бать¬ка спогади про «буковинського соловія» («Спомини Семанюка про Федько¬вича»). Найбільше уваги приділив Марко Черемшина своєму побратиму В. Стефанику, присвятивши йому кілька художніх творів і літературно-критичних статей («Добрий вечір, пане-брате...», «Желання», «Його кров», «Під осінь», «Стефаникові мужики»), у яких з любов'ю і натхненням говорив про творчість цього незрівнянного майстра новели, «поета мужицькі розпу¬ки», який «приріс до села серцем і душею». Перед ним селяни «всі свої рани розкривають, ввесь свій біль на сонце видобувають, всю тугу ріками розли¬вають, всю свою розпуку чорними хмарами розкладають». Марко Черемшина бачив у Стефаникові насамперед народного письменника, що сам вийшов з народних низів і зумів народний біль перенести на папір, видобути з свого серця «слова, гей зорі».