Мова і нація: акценти сучасності

Сьогодні слово “суржик” почали вживати і в широкому розумінні – як назву здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського з тим чужим, що нівелює особистість.Загальновизнано, що користуватися сумішшю з двох мов – це одне з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру. Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітива. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним, бо загрожує змінити мову, що формувалась упродовж віків. Мову, велечезне багатство і мелодійність якої дістали загальне визнання 1943 року в Парижі на всесвітньому конкурсі краси мов, де українська зайняла третє місце (на першому – французька, на другому – перська).

То як маємо трактувати наш суржик? Не як нашу вину, а як нашу органічну слабість, хворобу, яку треба лікувати. Мова – це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.

У такій ситуації держава повинна мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх учених і митців.

У нас є прекрасні вчені, фахівці з різних галузей знань, але чомусь прислухаються не до них. Зате безперестанку мигтять фальшиві зірки шоу-бізнесу або політики всіх мастей і калібрів, які вистрілюють у маси сумнівні гасла й сентенції типу : “так історично склалося”, “друга державна мова” і т.ін.

Чого варті, наприклад, постійні заклинання культури економікою – мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, і літератури, і мистецтва. Так ніколи не було, бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші.

Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки й добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмерття увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів.

Але чому ж люди не завдають собі клопоту подумати про причини культурного занепаду, чому ж знову й знову дають ошукати себе. Це можна було б назвати адаптованим розумом – тобто таким, що вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Справді, дається взнаки розтрачена духовна спадщина і знівечене поняття людини в поневоленій нації. І визволення з рабства не може бути замінене зовнішнім визволенням.

Держава – це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а отже, система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати? Кінець двадцятого століття, початок тисячоліття – нації, що й досі не збулися, нації слабкі й нестабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони у нас такі унікальні. Ми найкращі, а нам найгірше – в історії цей принцип не годиться. Перуанський письменник Маріо Вергас Льйоса писав ще багато років тому, що може статися так, що “найтяжчу боротьбу ми, латиноамериканці, будемо вести самі з собою. Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотичних урядів, і скинути цей тягар буде нелегко”. Наче про нас.

Ми вже дорослі люди, молоді та енергійні, і зовсім небагато часу залишилось до того моменту, коли підемо в самостійне життя. І неодмінно задумаємось над тим, як зробити це життя гідним та забезпеченим. З цього приводу Д.Карнегі писав, що про людину судять з 4 речей :

-як вона виглядає;

-що вона робить;

-як вона говорить;

-що вона говорить.

Отже, на 50% ставлення до людини у світі залежить від її мови.

На завершення хотілося б навести вислів геніальної поетеси Ліни Костенко: