Творчість та життя Л.Костенко
Власне, за ставленням до пісні Марусиної, яку сприймаємо мов символ народного генія, і поділяють¬ся герої роману Ліни Костенко. Це, до речі, ще одна площина суспільного розшарування. З одного боку, «Таку співачку покарать на горло,— та це ж не що, а пісню задушить!» — ставлення Богдана Хмельниць¬кого, «Пісень немає — і мене нема» — самої Марусі Чурай, а з іншого — «При чому тут пісні?» — Горба¬ня, «Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона» — старої Бобренчихи...
Як справжній художник, Ліна Костенко не розста¬вила відразу своїх героїв по відведених сюжетною канвою місцях, а виписала їх у русі, розкриваючи складне взаємопереплетіння розвитку особистісногоі громадянського. Так, поволі втрачаючи своє «я», відрікаючись від нього в ім'я достатку (та й то не заради самого достатку, а задля того, щоб вижити), гине Гриць і як громадянин. Недаремно козак, посла¬нець гетьмана до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує «врядові» пошукати закон не про вбивство, а про зраду: «Що ж це вихо¬дить? Зрадити в житті державу — злочин, а люди¬ну— можна?!» Це — дуже істотний акцент. Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й со¬ціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю (порівняймо з роздратованим вигу¬ком Горбаня: «Отож жінок і не пускають в Січ»). Козацька сила не лише в обов'язку боронити Украї¬ну, а й у єдності громадянського та особистого. Як опора людського існує світ гідності (Гриць про Івана Іскру: «Він,— каже,— гордий. З ним не звариш ка¬ші»; Бобренчиха про Марусю: «Пісні у неї — то ве¬лика туга, а серце в неї горде і трудне»). Симптома¬тично, що саме почуття власної гідності найбільше не в пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей шляхетно-волелюбний стан поетеса про¬тиставляє канцелярсько-бюрократичній машині, якою намагаються вичавити з людини все горде, підкорити її поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормами співжиття козаць¬кої республіки — Запорожжя. «Полтава карає спів¬ця»,— скаже Іскра в похідному наметі, хоча й розу¬міє, що зараз ідеться про долю краю, а він «про чиєсь гам одненьке життя». Гетьманові не байдуже й «од¬неньке життя», адже це — славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це — пісні Мару¬сині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогод¬ні, а й підуть у майбуття.
...Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Але доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хво¬ру на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красі життя. Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Ма¬русиними, піснями вирушає в похід Полтавський ко¬зацький полк:
Цвіте земля, задивлена в свободу.
Аж навіть жити хочеться мені.
А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертю коханого, ганьбою прилюдного, не¬праведного судилища? Небагато:
Останні дні вже якось перебуду.
Та вже й кінець. Переночую в смерть.
Цей спасенний келих гіркоти мусила випити леген¬дарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними ви¬творами, круто замішаними на гіркій сльозі та не¬зламній силі духу.
Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафік¬совано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Ша¬ховського «Маруся — малоросійська Сафо». На сьо¬годні такого манускрипту ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона — співець і громадянин — тривожить сьогодні нас, у XX столітті. А на оте не раз чуване — «Причому тут пісня?» — вже відповів свого часу Максим Рильський, недвозначно сказавши про таких Горбанів: «Раби на розум і на вдачу». Не вони творять життя, не вони залишаються в історії. Це ще раз підкреслив великою силою художньої ви¬разності й переконливості історичний роман у віршах Ліни Костенко.
Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко"То все разом, а ти - окремо. І сьогодні, і завтра, й навік". Так, людська душа має право на свої таємниці, на сокровенне, надійно відмежоване від суєтності й метушні буденного світу. І про це мають пам'ятати всі, хто поруч. Найчистіше, найніжніше не терпить чужої цікавості та навіть зайвого слова: