Давнослов’янські літописи
Літописи, найвизначніші пам'ятки іст. літератури стародавньої Руси, писані як хроніки (щорічні записи, аннали); містять у собі також різний літ. матеріял: оп., леґенди, біографії тощо та запозичення з візант. хроністів. Літописання почалося в Києві, а перше літописне зведення («свод»), що дійшло до нас у кількох ред. під назвою «Повість временних літ», було укладене печерським ченцем Нестором бл. 1110 р. Йому передували кілька київських (перше приблизно 1039 р.) і новгородських зведень.
Т. зв. Початковий Л., що ліг в основу «Повісти временних літ», починається біблійним оп. про потоп, розподіл світу між синами. Ноя, далі оповідає про розселення слов'ян, про апостола Андрія і переходить до питання — «Хто первее почал княжити» на Русі (оп. про Кия, Щека і Хорива, покликання варягів тощо). У дальшому викладі іст. подій за роками вставлені леґендарні оп. про Кожум'яку (під 993 р.), про облогу Білгорода печенігами (997) та ін. Нестор не тільки доповнив Початковий Л. (що кінчається 1093 р.), а й продовжив його до 1110 р., додавши відомості про усобиці між синами Ярослава, напади половців на Київ, з'їзди кн., осліплення Василька. Друга ред. «Повісти» (1116) належить ігумену Видубецького манастиря Сильвестру, який, крім ін., доповнив її промовою Володимира Мономаха на Долобському з'їзді кн. (1103); імовірно, у Видубецькому манастирі було додане до «Повісти» і «Поучення дітям» Володимира Мономаха. Третя ред. «Повісти» складена приблизно 1118 р. в Києво-Печерському манастирі.
«Повість временних літ» лягла в основу дальшого літописання в Києві та ін. центрах Руси. Л. складалися при манастирях (Києво-Печерський, Видубецький) і княжих дворах. Продовженням «Повісти вредїенних літ» був т. зв. «Київський літопис» 12 в. Є відомості про чернігівський, переяславський і гал. Л. 12 в., що не збереглися, але уривками увійшли до ін. літописних зведень.
Оп. про осліплення Василька Теребовельського, що увійшло до «Повісти временних літ», як високий зразок тогочасної іст. повісти, свідчить про значні традиції гал. літописання 11—12 вв. З другої пол. 13 в., з упадком Києва і перенесенням держ. центру до Гал.-Волинського князівства, тут зосередилося і літописання, яке дало Гал.-Волинський Л., написаний наприкін. 80-их рр. 13 в., — гол. джерело іст. України цієї доби. Він складається з двох головних частин — галицької (1201 — приблизно 1262 рр., писаної в Галичі) й волинської (до 1292 р., писаної, мабуть, у Володимирі), які, в свою чергу, мали кілька ред. (щонайменше 5). Гал.-Волинський Л. продовжує попередні Л. — «Повість временних літ» і Київ. Л. (що закінчується 1200 р.) й подає хронологічно (хронологія вставлена щойно в пізніших ред. і має часто умовний характер) історію Гал.-Волинського князівства від 1201 до 1292 р. Іст. події автори Л. оцінюють з погляду конечности об'єднання всієї Руської землі, з правом гал. кн. на володіння столицею Руси — Києвом, стоячи за сильну централізовану владу кн. в їх боротьбі проти боярства. Особливо Л. виділяє постать Данила Галицького, що од голови до ніг «не 64 на нем порока». Від 1264 р. до кін. Гал.-Волинський Л. зосереджує свою увагу на іст. Волинської землі і відносинах з Литвою і Польщею. У Л. вставлено високомистецькі, пройняті патріотизмом військ. повісті й літ. оп., що своєю майстерністю нагадують «Слово о полку Ігореві» (напр., про євшан-зілля).
Від 14 в. літописання увійшло в нову добу — складання загально-руських зведень. Так постали Лаврентіївський літопис (бл. 1377), Іпатський літопис (поч. 15 в.) і багато, ін., що дійшли до нашого часу в пізніших списках і здебільша були видані в «ІІолном собрании русских летописей» 1-26 (1841-1959).
Староруська літописна традиція в 14— 16 вв. продовжувалася в Лит.-Руській державі, гол. на Білорусі, яка найменше потерпіла від тат. спустошення. Тому Л. цієї доби мають назву лит. або зах.-руських Л. З багатьох списків (13), опублікованих в «Полном собрании русских летописей» (тт. 16—17), для укр. історіографії більше значення мають; Супрасльський літопис, скомпільований 1520 р. з різних іст. джерел, Л. Биховця (кін. 16 в.), Баркулабівський Л. (кін. 16 — поч. 17 в.), складений в с. Баркулабові б. Могилева, що, крім іст. подій подає відомості про діяльність церк. братств.Значна кількість Л. збереглася з 17—18 вв. Однією з визначних пам'яток цієї доби є Густинський Л. («Кройніка»), написаний, за припущенням дослідників (А. Єршов), між 1623—27 рр. З. Копистенським; він зберігся у списку 1670 р. ієромонаха Густинського манастиря М. Лосицького. Крім компіляції з старих Л., він містить багатий іст, матеріял, доведений до 1597 р., гол. про взаємини України з Литвою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною, про унію, початки козаччини та ін. До цього ж часу належить і зб. літописних оп. невідомого автора п. н. «Літописці Волині і України», компіляція з старих Л. з додатком записів Б. Балики про події кін. 16 — поч. 17 в. та ін. Певне значення мають і місцеві Л. цієї доби: Хмельницький Л. (знайдений у Хмельнику на Поділлі) з іст. відомостями 1636-50 рр., зокрема важливими для історії початків Хмельниччини; Львівський Л. (названий так за місцем знайдення), що описує події 1498-1649 рр. (докладніше від 1630 р.) перев. на Київщині, Поділлі й Галичині; Межигірський Л. (знайдений у Межигірському манастирі), який оповідає про події 1393—1620 рр. на Київщині й Волині.
Окрему групу складають манастирські Л., які подають також важливі матеріяли для льокальної історії, зокрема Густинський манастирський Л. (1600-41), Межигірський манастирський Л. (1608-1700), Добромильський Л. (1648—1700), Підгорецький Л. (1659—1715), Мгарський Л. (1682-1775), Сатанівський Л. (1770-93) та ін.