Літературні пам’ятки стародавньої Русі та України

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона концепцію осмислення давньорусь­кої історії та висунув питання про введення історії Русі до все­світньої історії. В центрі політичної історії епохи Нестора акту­альним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст. Князь Володимир Мономах — одна з найвидатніших постатей княжих часів, син високоосвіченого князя Всеволода, який сла­вився знанням п'ятьох мов. Від батька Володимир перейняв ве­лике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він перебував 1113—1125 pp. У творі можна виділити три окре­мих частини. В першій автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає жити у мирі та любові, не переступати кордонів. "Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — зазначається у посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною пра­цею". У другій частині твору автор розглядає обов'язки щодо ближ­нього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, опікуватися вдовицями і сиротами, забороняє карати смер­тю: "Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати". В третій частині Володимир Мономах розповідає про різні при­годи та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Отже, у "Повчанні Володимира Моно-маха" простежується світський, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.

Багатством художніх прийомів красномовства вирізняються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розумі­ючи її як свободу вибору між добром і злом.

Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII —початок XIII ст.), гаданий автор "Слова Даниїла Заточника" (в іншій редакції — "Моленіє Даниїла Заточника"). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі "Старого Завіту", вико­ристовує афоризми античних філософів — Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та ін.

Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографі­чних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церко­вних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського мо­настиря Антонія Печорського. У житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони стано­влять цінні інформаційно-історичні джерела. Наприклад, у "Житії Феодосія Печерського" яскраво відображені монастирський по­бут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.

На початку XIII ст. склався "Києво-Печерський патерик" — збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монас­тиря, заснованого у середині XI ст. Антонієм. У ньому вміщено уривки з "Повісті временних літ", зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Мат­вія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідноси­ни князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Пе­ремишлем, похід руських князів на половців.Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є "Слово о полку Ігоревім", створене невідомим авто­ром близько 1187 р. За художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. "Слово о полку Ігоревім" присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святосла­вича проти половців 1185 р. Автор твору яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та ін. Звертаючись до них, на­щадків Ярослава Мудрого, він закликає їх "вкласти в піхви мечі", помиритися між собою.

За жанром — це радше не слово-хвала, а слово-жаль з при­воду страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружи­ни, яку було принесено в жертву княжому прагненню слави і військової здобичі. Деякі дослідники зазначають, що "Слово о полку Ігоревім" за спрямованістю відбивало опозиційні панівній офіцій­ній ідеології пріоритети і за зверненням до язичницьких образів, і за особливою орієнтованістю на південні, степові та причорно­морські витоки русів. Великою тугою сповнений ліричний моно­лог Ярославни, який надихав багатьох українських, російських та інших слов'янських поетів до створення неперевершених шедев­рів у перекладах і переспівах цього уривку поеми. Найбільшою ж загадкою лишається постать автора — вихідця з князівського середовища, полум'яного патріота, широко обізнаної і таланови­тої людини. На думку дослідників, одним з найвірогідніших пре­тендентів на авторство твору є рідний брат Ярославни, галицький князь-ізгой (князівського походження, але без уділу, без влади над якимось регіоном) Володимира Ярославича, який під час Іго­ревого походу перебував у Путивлі поруч із сестрою. При цьому остаточно визначити автора навряд чи коли-небудь вдасться. Брак відомостей про автора цього твору яскраво ілюструє рівень нашої історичної поінформованості про Давню Русь загалом і дає підстави вважати, що її культурне життя (за сучасними уявленнями дещо примітивне) було значно багатшим і розвиненішим, ніж дають змогу судити про це вцілілі пам'ятки та відомості.