Значення української літератури. Найбільші надбання. Місце серед слов’янських та іноземних мов

А в основі творчості Р.Іваничука лежить задум подати у художній формі історію України –– це теж добрий приклад служіння одній ідеї.

Українська література – література глибокого ліризму, сентименталізму, плачу. У всіх своїх жанрах (поезії, прозі, драмі) – вона просякнута надзвичайною емоційністю, романтичним ліризмом. Причина цього не тільки в психології українців, а і в самій природі їхньої мови. Українська мова, як і італійська, надзвичайно мелодійна (про що свідчить чергування голосних і приголосних та рідковживані три приголосні підряд) і надзвичайно емоційна (якщо мова може бути емоційною).

Четверта – духовна: Українська література – література глибоко релігійна.

Українську літературу справді можна назвати літературою плачу. Тема терпіння є чи не найпоширенішою в українській літературі. Саме терпіння, сам біль, душевний і фізичний, часто розглядаються як моральне добро літератури, бо терпіння наближує людину до Христа.

Українці знають як страждати, знають “мистецтво” терпіння. Їхня література відображає страждання, а отже, й силу українського народу. українська література – література глибоко релігійна.

Релігія відіграє надзвичайну роль в українській літературі. Мотив християнства завжди присутній у ній, починаючи від “Слова о полку Ігоревім” до недавньої радянської літератури, і тієї, що постає сьогодні в незалежній Україні. Інколи він завуальований і майже непомітний, інколи представлений негативно, але він завжди є. У Шевченка цей мотив є відвертим і очевидним для кожного. Його поезія – то прекрасний гімн Господові. Шедеври Івана Франка, поеми “Мойсей”, “Іван Вишенський”, “Панські жарти” є глибоко християнськими, як і твори більшості сьогоденних письменників, що творять у добу секуляризму, твори, писані в еміграції і в Україні, в часи недавні, коли соціалістична ідеологія утримувала гегемонію над творами радянського періоду.

До речі, дуже промовистими могли б бути студії про релігійні теми й мотиви в українській радянській літературі. Навіть правдиві марксистські літератори не могли звільнити себе від релігії, від християнства. Здається, що релігійність так глибоко вкорінена в українську психіку, що навіть десятиліття насильницького атеїзму не змогли стерти її. Поряд з ліризмом і місійністю, релігійність є об’єднуючим чинником цієї літератури на етапах її розвитку, і чинником найсильнішим. Це можна встановити, розглядаючи не тільки стару народну словесність, богослужбову, а взагалі релігійну літературу включно з “апокрифами”, проповідями та “житіями святих”, а розглядаючи також і секулярну літературу, а саме – лицарський епос “Слово о полку Ігоревім”. Релігійний чи скоріше християнський епос “Слова” стає особливо наявним, коли порівняємо його з епосами народів Західної Європи, тобто з такими творами, як “Беовулф”, “Пісня про Роланда” та “Пісня про Нібелунгів”. Саме християнство не є душею цих творів, про це свідчить захоплення в них жорстокістю, помстою і навіть кровожадністю, що вказує на поганський світогляд. “Слово о полку Ігоревім”, навпаки, у своїй символіці і зовнішній структурі домінуючими має образи поганського світу.

2. Твори Т.Шевченка та його безсмертний “Кобзар” –

великий внесок у загальносвітову літературу

Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ – початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення.

Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури.

Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.