Церква і націоналістичний рух: Між співпрацею і протистоянням. Галичина, 20-30 роки ХХ століття. Ідеологічний і політичний аспекти взаємин

Тимчасовість різкого протистояння між Церквою і радикальними націоналістами вирішальною мірою зумовлювалась самим змістом суперечностей між ними. Ці суперечності, на нашу думку, незважаючи на їх об’єктивне підґрунтя та видиму категоричність, мали все-таки тактичний, а не стратегічний, антагоністичний характер. І Церква, і ОУН в цілому взаємно визнавали і підтримували головні вартості та цілі кожної з сторін: ідею української національної державності та засади християнської релігії та традиційних Церков. Їм обом було притаманне переконання про засадничу єдність Церкви і нації та хибність шляху, спрямованого на протистояння між ними. На цьому тлі існуючі розбіжності між обома сторонами справді були другорядними і не настільки суттєвими, щоби привести до повного і тривалого протистояння та розірвання будь-яких позитивних відносин між ними. Однак ці суперечності були достатньо суттєвими, щоб через відкрите, переважно полемічне протистояння значною мірою каталізувати процеси узгодження відмінних засад і позицій Церкви і ОУН.

Зокрема, розвиток "християнського націоналізму" в 30 рр. великою мірою був реакцією Греко-Католицької Церкви на ріст впливу радикально-націоналістичного руху серед галицьких українців. Це можна оцінювати не тільки як прояв намагання духовенства протиставитися поширенню впливу ОУН, а й як крок ГКЦ назустріч українському націоналізму в цілому, як прояв визнання нею головних засад націоналістичної ідеології та їх засадничої узгоджуваності із засадами християнської релігії. Важливо зазначити, що ідеологи "християнського націоналізму", подібно як значна частина греко-католицького духовенства в 30 рр., виразно відстоювали християнське право народу на збройний захист своїх національних інтересів: "Християнська етика дозволяє справедливу війну. Подібно як в обороні особистої власности і чести можна уживати засобів фізичної сили, так само в обороні нації і в обороні Божої справи" [52: 23]. Цим теоретичним визнанням вони сприяли усуненню чи не головної причини конфлікту між Церквою і ОУН - суперечності щодо правомірності і моральності застосування збройного терору як засобу національного визволення.З іншого боку, є підстави стверджувати, що впродовж 30 рр. радикальні націоналісти, можливо також під впливом греко-католицької критики, поступово еволюціонували в бік більшої ідеологічної відповідності засадам християнської релігії. Важливим чинником в цьому було усвідомлення ними великої ваги традиційних християнських Церков в суспільному житті українців, а відтак - в процесі національного визволення. Зокрема, Дмитро Донцов наприкінці 30 рр. розвинув нову ідеологічну концепцію націоналізму - "національного традиціоналізму". В ній традиційна християнська релігія та Церква займають місце головних духовних джерел національного руху та життя українського народу. У основу оновленої ідеології націоналізму Донцова були покладені світоглядні та етичні засади християнської Церкви княжих і козацьких часів, коли Церква і народи не тільки словом, а й мечем відстоювали Божу і свою національну правду [7: 47].

Виявом прагнення ОУН до ідеологічного узгодження з християнською традицією і ГКЦ, можна припускати, було суттєве оновлення змісту "10 заповідей українського націоналіста", офіційного світоглядного і етичного кодексу члена ОУН, яке відбулося за різними свідченнями в другій половині 30 рр. на початку 40 рр. Зокрема, в "Сьомій заповіді" - "Не завагаєшся поповнити найбільшого злочину, якщо цього вимагає добро справи" слова "найбільший злочин" були замінені словами "найнебезпечніший чин" [28: 126-127].

Значущим для оцінки атмосфери взаємин ГКЦ та ОУН в другій половині 30 рр. видається той факт, що полковник Андрій Мельник, який очолив ОУН в 1939 р., попередньо кілька років був провідником організації КАУМ "Орли", яка вела свою діяльність під загальним керівництвом митрополита Шептицького на засадах "християнського націоналізму" [11].

Напруження у взаєминах Греко-Католицької Церкви і українського національного руху в 20-30 рр. були виявом складного процесу співвідношення та взаємоузгодження позицій обох сторін, їх ідеологічних засад, цілей, інтересів та їх місця в тогочасному суспільно-політичному житті галицьких українців. Характерно, що унаочнюють труднощі цього процесу непрості взаємини між полярними та радикальними течіями і групами, що існували в досліджуваний період в межах кожної із сторін: і Церкви, і національного руху.

Важливо зазначити, що український досвід в цьому питанні не є унікальним. В історії більшості європейських народів впродовж ХІХ-ХХ ст. були моменти, позначені ростом суперечностей і протистоянням між Католицькою Церквою і націоналістичними рухами. В 20-30 рр., зокрема, в дусі гострого протистояння розвивались відносини між Католицькою Церквою і фашизмом в Італії, та Католицькою Церквою і націонал-соціалізмом в Німеччині. Ці конфлікти, до речі, мали певний відгомін в Галичині і частково могли впливати на тогочасний розвиток взаємин ГКЦ і ОУН.

Суперечності і протистояння між Церквою та радикально-націоналістичною течією в міжвоєнний період, поза сумнівом, не могли підірвати переважно позитивний характер тогочасних взаємин між Греко-Католицькою Церквою і українським національним рухом в Галичині, зумовлений цілим комплексом чинників як національно-політичного, так і релігійно-конфесійного змісту, окреслених на початку цієї статті. Як вже було сказано, греко-католицизм та українська національна ідея складали основу тогочасної ідентичності галицьких українців і взаємопосилювали одне одного у їх протистоянні з іншими національними та конфесійними спільнотами. Це зумовлювало стабільну близькість інтересів Церкви і національного руху та спонукало їх до порозуміння і співпраці навіть за умови значних розбіжностей. Мабуть, обставини українського національного існування під владою Польщі в міжвоєнний період не були вкрай ворожими, якщо допускали можливість існування значних суперечностей і прилюдного протистояння у взаєминах між ГКЦ та ОУН. В наступне десятиліття, 40 рр., в суворих умовах національного виживання та опору українців жорстоким нацистському та комуністичному режимам, ці проблеми виразно втратили актуальність. В боротьбі з безбожницьким московським большевизмом ГКЦ і ОУН міцно поєднали свої зусилля. В 1940-50 рр. значна кількість греко-католицьких священників були військовими капеланами в Українській Повстанській Армії. ОУН дієво виступила проти насильної ліквідації московським режимом ГКЦ і підтримувала греко-католицьке духовенство, яке було примушене вести свою душпастирську діяльність у підпіллі.