“Наш край у 20х – 30х роках ХХ століття.”
1.На шляхах непу.
2.Період Радянської модернізації країни.
На шляхах непу.
Радянська влада утверджувалася в Україні болісно, в боротьбі з так званим “політичним бандитизмом” - масовим партизанським рухом селянства, обуреного грабіжницькою продрозкладкою і першими спробами примусової колективізації. За розпорядженнями ЦК КП(б)У було створено спеціальнии орган – Всеукраїнську нараду по боротьбі з бандитизмом, яку очолив М. В.Фрунзе. Подібні наради діяли в губерніях і повітах.
Полтавським губком КП (б)У протягом квітня – липня 1921 року провів три партійні мобілізації, зорганізував ударні групи і загони самооборони незаможників для придушення селянських виступів.У Полтаві перебував штаб бригади частин особливого призначення , що координував своіх місцевих підрозділів. Врешті-решт, на кіінець 1921р. в губернії,як і взагалом у республіці, хребет селянському рухові було знищено.
Все ж саме селянські повстаня в поєднані з великими робітничими страйками змусили партійно-державне керівництво країни визнати провал політики “воєнного комунізму” й переглянути тактику соціалістичного будівництва. А 1921-1922р. були часом реалізації окремих складових непа і подолання голоду.
При Полтавському губвиконкомі ЦК Допгол ВУЦВК була започаткована 19 серпня 1921 року. Про губпрофраді розгорнула роботу комісія сприяння голодуючим. Активно працювала група Полтавського відділу Всеросійського комітету допомоги голодуючим, почесним головою якої був обраний В. Г. Короленко.
Полтавці, незважаючи на вкрай скрутне економічне становище губернії, жертовно допомагали голодуючим. Уже на 1 вересня 1921 року в Поволжя було відправлено 90 вагонів зерна, пізніше – понад 1030 тонн городнього насіння. Полтавські лікарсько-харчувальні загони діяли в 4 губерніях Поволжя. Особливо відзначився загін Короленка, що рятував голодуючих м. Полтави Самарської губернії.
Найбільш потерпала від голоду малеча. 30% дітей Поволжя і Криму вимерло.
Нарешті, десь під осінь 1923 року, голод, що забрав з собою близько 300 тисяч людських доль в Україні, вдалось здолати.
Розпочалось господарське відродження краю. Вже в першій половині 1921 року в Полтаві стали до ладу цегельний і шкіряний заводи, закрійні та ливарні майстерні, державний олійний завод, млини і макаронна фабрика, завод “Мило”, сірникова фабрика, завершувалося будівництво міської пекарні. З металообробних підприємств працював лише завод “Губметал”, який виготовляв цвяхи та деякі інші речі, переважно для потреб сільського господарства.
Поступово відкривалися й інші підприємства. На весну 1923 року державна промисловість Полтави була представлена п’ятьма шкірзаводами, з яких працювали два (101 робітник), вісьмома млинами(286 робітників і 152 службовців), чотирма друкарнями (215 працюючих), сірниковою (102 чоловіка), кондитерською й макоронною фабриками(по 59 працюючих), лісопильним заводом (70 чоловік), електростанцією (116 спеціалістів), штамповим заводом(38 виробничників). Загалом на цей час у Полтаві нараховувалося 224 промислових підприємства, на яких працювало 6242 чоловіка.
Місто було одни із центрів текстильної промисловості.1920 року всі фабрики були націоналізовані, з 6 фабрик удалося відкрити лише одну. Товарів вироблялося мало, та і якість була низька. У 1922 році ситуація дещо поліпшилась: збільшилося сировинне постачання, зріс попит. У 1923-1924 роках вона зміцніла, запрацювала в дві зміни і випустила 34 тисячі дюжин панчіх. На кінець 1926 року всі 6 текстильних фабрик знову зосередилися в руках Текстильпрому, устаткування було розподілене поміж трьома великими фабрками. Так місто стало справжнім осередком не лише панчішно-шкарпеткового, а й більш широкого трикотажного виробництва.
Здавна Полтава відзначалася розвинутою харчовою промисловістю. 15 березня 1926 року стала до ладу беконна фабрика товариства “Бекон”. У 1927 році розпочали будівництво важкого м’ясохолодильника, а наступного року було зведено маслозавод. Так у Полтаві створювалась поужна промислова база по переробці сільськогосподарської сировини.