Село моє, для мене ти єдине

З другого берега, навпроти, полощуть свої зелені віти верби. Чепуряться...

-Чого виглядаєте, верби?

-Ясен-місяць прийде... – шепоче гілля.

Падають у траву зорі. Десь далеко чути крик сови. Зі ставка віє прохолодою. Прихиляюсь до верби, а вона ніби хоче мені віддати своє тепло. На воду падає молодий місяць. Золотистим човником пливе він все ближче до берега.

Ось і скінчився день. Вже навкруги зник гармидер. Село потиху завмирає. Ступаю обережно, щоб не потривожити тиші.

  

Недавно мені розповіли історію походження назви села. Приїхав бабусин брат (він лікар і живе в Хмельницькому). Зустрілись рідні, а його все тягне на околицю села, до рідних берегів. Не хотів нікому пояснювати. Нарешті він сам. Він і село, його близьке до болю, рідне. Ось він прямує знайомою з дитинства стежкою через луги. Зупинився біля Пруту, присів на зволожений камінь дамби, обійняв холодний його виступ і, здавалося, як в дитинстві, вмостився на колінах рідного села.

Опустив руки в Прут... Пахло намулом. До болю защеміло серце, набігла на очі непрохана сльоза. Рідні Замулинці ...

Про все у житті можна забути, до всього можна звикнути. Та аж ніяк не зітреш з пам’яті місця, де пройшло дитинство, рідну домівку, де чекають на тебе найдорожчі у світі люди.

Повезе він любов і пам’ять з собою, з ними йому легше буде жити далеко від рідного села.

А мені розповів, що колись Прут протягом тисячоліть змінював своє русло, поступово пересуваючись з півночі на південь, залишаючи за собою замулену територію. Люди почали заселяти цю місцевість і назвали її Замулинці.

Перша письмова згадка про село була в 1604 році.

  

Давним – давно бабуся розповідала мені казки про королів і принцес, про вовків і ведмедів, але найбільше я любила, як бабуся повчала: хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього.От і зринають в пам’яті спогади, омережені багатовіковою історією, трепетним добром і щирістю поділитися тим, що передавалось з покоління в покоління. Як добре, що в нашій школі працює краєзнавчий гурток, яким керує вчителька географії Марія Дмитрівна Семенюк. Саме тут ми дізнаємось про історію виникнення села, чим воно славилось, які мало традиції. І спливають у моїх думках зустрічі гуртківців з мешканцями нашого села, які зберегли в своїй пам’яті цю історію.

Осіннє сонце, таке іноді скупе на ласкаві й теплі промені, тоді розщедрилось з самого ранку. Золотобагряні каштани, яким ніхто вже не лічить літа, зустріли мене біля воріт школи якось гордовито. На обличчі мимоволі загорілась посмішка: сьогодні в школу прийде моя бабуся, щоб розповісти про навчання в школі.

Я гордилась своєю бабусею. Вона була простою сільською жінкою, закінчила в школі чотири класи (тоді це було найбільше). Скільки віршів вона читала напам’ять, пам’ятала їх з першого класу. Бабуся володіла українською, німецькою і польською мовами, вміла читати й писати. Звичайна людина, яких, може, тисячі. І у класі тихо лилася її розповідь. Так була вписана в наш шкільний літопис ще одна сторінка про освіту в нашому селі.

Я бачила, як в очах моїх однокласників з’явився непідробний інтерес до розповіді, бо говорилось тут про навчання дітей нашого села, починаючи з 1904 року. Школа тоді була єдиним культурним і освітнім закладом. Розміщувалась вона в просторій селянській хаті. Це була однокласова мішана школа. В 1906 році була вже двокласова. Викладались такі предмети, як обичаї, пильність в читанню, в писанню, в язиці польськім і руськім, в рахунках, в відомостях з історії і природи, в рисунках і співі. Навчання проходило на українській мові. І найжахливішим було те, що починаючи з 20-х років, навчання велося в певний час по-польськи. Чому навчання велося на польській мові? Дати відповідь на це запитання можна, але хочеться вірити, що настав нарешті той час, коли зможуть відродитися усі тільки