(Історія села Соповау ХХ ст.)

Відомими в області стали Лев Тодорів – перший чемпіон області з кульової стрільби. В 1958 році його успіх повторив Борис Бакай - майстре спорту СРСР. Майстрами спорту стали Мирослав Паландюк, Роман Грабець, Ігор Ксенні, Василь Дебелко, який був 1985-86 роках чемпіоном СРСР. З інших видів чемпіонами району і призерами обласних змагань в різні роки були: з настільного тенісу Василь Свірнюк, Микола Довганюк, Іван Довганюк, Оксана Мельничук, Оксана Шевчук з лижних гонок, з біатлону Микола Філіп, Богдан Мельничук, Мирослав Паландюк, Дмитро Дмитренко, Петро Грабець, в легкій атлетиці проявили себе Віктор Панисько, Микола Тихоню, Василь Воло щук, у важкій атлетиці – майстер спорту СРСР Василь Котюк, з шахів – сім’я першорозрядників Бакаїв, з авіа моделювання – Яромир Стефак, з гирьового спорту – Леонід Паландюк. З ініціативи П.П.Грабця в селі обладнано стадіон, збудовано стрілецький тир.Сільська рада народних депутатів в Сопові затверджена органами управління в березні 1945 року. Голови в секретарі сільради часто змінювали: 1945 рік – голова Андрій Тихонюк, секретар Дмитро Пнівчук, 1947 рік – голова Дмитро Пнівчук, секретар Василь Паландюк, 1949 рік – голова Дмитро Юнак, секретар Василь Паландюк, 1050 рік – голова Дмитро Воронюк, секретар Меланія Олексій, 1952 рік – голова Дмитро Воронюк, секретар Дмитро Котурлаш, 1952 рік – голов аІван Тихонюк, секретар Марія Негрич, 1954 рік – голова Федір Онофрійчук, секретар Марія Негрич, 1955 рік – голова Петро Ганишевський, секретар Марія Негрич, 1956 рік – голова Іван Миронюк, секретар Марія Негрич, 1957 рік – голова Іван Тихонюк, секретар Марія Негрич.

П’ятнадцятого червня 1959 року рішенням облвиконкому Попівська сільська Рада була об’єднана з Нижньовербізькою, з центром у селі Нижній Вербіж. Головою обрали депутата з Нижнього Вербіжа Григорія Онофрійчука, а секретарем – нашу односельчанку Марію Негрич.

Попівська сільська Рада народних депутатів відновлена в жовтні 1990. На цей раз депутати вперше самі вибирали голову виконкому. Ним став Мирослав Пилипів. Він в першу чергу відстоював інтереси села. Провів велику роботу щодо розподілу землі, продовжив роботи щодо газифікації села, розпочав добудову школи, повів боротьбу за чистоту села.

Підтримка різних ідей і пропозицій селян по покращенню громадсько-політичного життя теж лягає на плечі голови. За час роботи відновленої сільради голова проявив зацікавленість у вирішенні різних проблем. Отже, у своєму виборі депутати не помилися.

ГОСОПДАРСВО

у Сопові люди здавна займалися скотарством, землеробством, солеварінням і ремеслами. Працьовиті і дбалі люди досягали завжди значного успіху. ДО приходу радянської влади господарство мало свою вартість. Люди поважали чесну працю на землі. З запровадженням соціалістичної системи приватні селянські госопдасртва знищені. Томенко Олекса, наприклад, залишив свідчення, як його пограбувала комуністична влада. Отож в нього забрали коней, корів, 6 возів, плуги, плужки, марки, борони стодолу (162 м2), 22 морги поля і лісу. Цей же газда здав на державні позички 5.5 тис. рублів за куркульство, а також щороку до 1948 р. здавав 8000 рублів.

Крім Томенка Олекси, були в пошані газди: Микола Федю, Василь Федюк, Василь Паландюк, Василь Бойчук, Микола Дмитренко, які мали приблизно по 50 моргів поля, але 1944 року їх розкуркулили.

Відомими були такі ремісники: бондар Микола Курдибан, ткачі Дмитро Пилипів, Дмитро Дмитренко, Василь Дмитренко, шевці Яків Кушнір, Василь Томенко, стельмахи – сім’я Косілевичів, гончар – Кароль Панковський, байбараки шили Петро Кушнір, Микола Паращук, а постоли – Василь Кушнір.

До 1783 року на Бані була солеварня, звідки попівські люди возили сіль на східну Україні. За даними актів з 1646 над потоком Печеніжина стверджували возному з галицького роду, коли він об’їздив місцевості бань. Водний записав в акти на основі свідчень громади: “Говорять всі, що над тим більшівським потом була баня ще за небіжчика його милостивого пана Степана Потоцького, воєводи росолу опустошилась”. Вислів водного, що існувала баня, ще за часів небіжчика свідчить про її давність. Про це оповідав своїм внукам Михайло Жигалюк. Крім того, в Сопові був горілчаний завод, водяний млин Шлюзира, тартак Барона, кооператив “Господарськогандльовий”, ковальська майстерня, де працювали Кох, Косілевич, Кремар, Струсевич, Чайковський та інші. Через село упродовж 1880-х – 1969 років проходила залізниця Коломия – Слобода Ругнурвська, де також були зайняті наші селяни. Для перевезення ропи до перегінного заводу в Печеніжині і вивозу готової нафти треба було спорудити залізницю зі сполученням Коломия, Сопів, Печеніжин, Рунгури і Слобода Рунгурська. В побудові цієї залізниці брали участь робітники як із Сопова, так із Печеніжина. Залізничні станції відкрили в Сопові, Кийданчі, Печеніжині, Рунгурах і Слободі Рунгурській. Перший поїзд, як довідуємося із запису дирекції державної колії в Станіслав, пішов 1887 року.

Тепер у селі займаються ткацтвом, килимарством, пасічництвом, кушнірством, бондарством, лозоплетінням, в’язанням, кравецтвом, шиють взуття, виготовляють меблі. Є багато будівельників, шоферів, зварювальників і людей інших фахів. Водночас тут уміють і люблять доглядати землю і худобу, якої в селі 350 штук, а також є 20 коней, багато кіз, свиней, домашньої птиці. Зростає добробут селян.